Важко описати що таке щастя взагалі. І також важко визначити, яку людину можна вважати по-справжньому щасливою. Щастя це, напевне, той стан душі коли навкруги світ в найяскравіших кольорах і посмішка не зникає з обличча. Але існує багато питань. Чи завжди щастя це гроші? Чи завжди щастя це душевна втіха?Я вважаю, що та людина щаслива, яка знайшла для себе золоту середину, коли матеріальне урівноважене з духовним. Як що до мене, то я - щаслива людина. Я почуваю себе саме так коли я дарую щось гарне близьким і вони тішаться, коли я даю слухати комусь музику або показую фото, яке мені подобається, і людині воно теж справді подобається, коли спрацьовує закон подвійних випадків (бо я в нього вірю), коли немаю ніяких сумнівів, коли в мене купа цікавих ідей, а саме головне коли я починаю щось дуже сильно хотіти і мрія неодмінно збувається. Тож по-справжньому щасливі люди ті, чиї мрії здійсенюються.
По-різному визначають жанр твору: лірична поема, ода псалом, хорал, “слово” (за аналогією до давньоукраїнської пам’ятки княжої доби). Кожна з дефініції правомірна, бо адекватно виражає зміст шедевра. Це справді високе художнє осягнення духу епохи, прекрасний здобуток нашої літератури. Ідейно-емоційний пафос твору – в утвердженні безсмертя України і впевненості в перемозі над кривавим ворогом. Рідна земля вічна, адже у пам'яті мільйонів вона постає в багатстві й красі своєї природи. “Степів широчина бездонна”, котра “зеленим океаном” пливе “круг білого Херсона”, котра “свій дівочий гнучкий стан до Дніпрового тулить лона”, - це один з чарівних образів, якими передається краса України.
Детектив: Справа про крадія яблук -Діду, чого ти такий засмучений? - спитав свого діда Сергійко, виходячи з авто. Він тільки що приїхав до діда у село на канікули. - Та прикро мені, що не зможу пригостити тебе яблуками з того дерева, що я три роки тому посадив, пам'ятаєш? Перший врожай для тебе беріг. Такі яблука гарні були, великі такі, соковиті... А тільки що побачив, що якась потвора дерево обтрусила. Жодного яблучка не залишила, ще й гілку ось зламала. Півгодини тому ще були, до того, як дощ почався, а тепер... Ох, лишенько! - Ну, тільки б знайти цю падлюку, я йому покажу, як красти! - сердито промовив Іван Андрійович, тато Сергійка. Але як його знайти? - Тату, тату! Так дощ же був, тобто відбитки слідів мали залишитися! - відразу здогадався Сергійко. - Ти маєш рацію, синку, - погодився з сином батько. - Ходімо, пошукаємо. І дійсно: на ґрунті чітко були помітні відбитки чоловічих чобіт. Вони вели до краю городу і далі, до невеличкої хатинки неподалік. - Ах ти ж негідник! - не втримався дід. Це ж хата Степана-невдахи, пияка тутешнього. Ну, я йому...! - Ні, тату, - твердо сказав Іван Андрійович. Я сам до нього піду побалакати. Поясню йому, що красти не можна. Битися ми не будемо, не хвилюйся. За годину тато повернувся і приніс мішок яблук. Тих самих яблук, що зникли з дерева. Про що він говорив зі Степаном, тато не розповів, але після цього випадку Степан вибачився перед ними, мовляв, біс попутав. І більше він ніколи нічого не крав.
