Саме ці непрості часи історії нашого народу відобразив у своєму оповіданні під назвою «Дорогою ціною» видатний український письменник Михайло Коцюбинський. У своєму творі він удало порівняв тогочасних селян з волелюбним, але майже знесиленим туром, якого обтяжувало важелезне ярмо панства. У ті часи у кріпаків єдиною можливістю здобути собі свободу була втеча з панського маєтку і поступово це явище набрало масового характеру. Та така свобода найчастіше здобувалася занадто дорогою ціною, іноді ціною власного життя та життя найдорожчих людей. Прикладом цього стала історія двох молодих людей – Остапа і Соломії – головних героїв оповідання. Вони теж єдиним шляхом до бажаної свободи та щасливого життя бачили лише втечу від пана.
Незважаючи на досить коротке життя двадцятирічний Остап вже чимало настраждався. Його мати і дідусь теж були кріпаками, до яких, як і до інших селян, пани ставилися гірше, ніж до худоби. Та від свого дідуся Остап чув багато розповідей про вільних козаків, про Запорізьку Січ та про життя вільних українців. Вже з дитинства в уяві хлопця малювалися картини справжнього вільного і щасливого життя у власному будинку, життя за своїми планами і бажаннями, життя з дружиною та дітьми. Поступово ці мрії лише міцніли, тому зрозуміло, що врешті-решт вони повинні були колись здійснитися. І такий момент, коли потяг до простого людського щастя переважує все інше і примушує хлопця прийняти важливе, але дуже ризиковане рішення – утекти як наділа від пана, утекти у ті краї, в яких «хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю» врешті-решт настає.
Всесильне слово «свобода» надало Остапові сил і, попрощавшись зі своєю коханою Соломією, він вирушає у путь. Але й Соломія ніяк не була щасливою, бо попри її кохання до Остапа дівчину віддали заміж зовсім за іншого чоловіка. Не витримує і вона такого життя, перевдягається в хлопця та теж вирушає за своїм нареченим. Але не прагнення до свободи, а велика сила кохання відправляє Соломію у смертельно небезпечний шлях до свободи, на якому вона була готова розділити зі своїм коханим усі страждання, а потім і добру чи лиху долю.
Скільки страждань, скільки переживань прийшлося пережити Остапу і Соломії під час цієї важкої і небезпечної подорожі, скільки перешкод довелося здолати закоханим! Та коли нарешті вони майже досягли мети, нещастя спіткає наречених. Остап опиняється у в’язниці і його планують відправити назад до пана. А Соломія, намагаючись врятувати свого коханого, гине у хвилях Дунаю.
З часом отримавши свободу, Остап повертається туди, де він втратив найдорожче у світі – своє єдине на все життя кохання. Він доживає свій вік у повній самоті і лише страждає, дивлячись на хвилі, які стали останнім притулком його коханої. І нам невідомо, що в його думках, та що в його серці, про це ми можемо лише здогадуватися. Скоріш усього, він до кінця своїх днів роздумував над тим, чи не дуже дорогою циною інколи достається людям бажана свобода, чи варта вона життя найближчих та найдорожчих для нас людей. Відповідь на це питання досить складна і неоднозначна, бо коли події, схожі з подіями в оповіданні, не торкаються особисто нас, можна сказати, що свобода варта і життя, а коли стане справа за нами, ми будемо примушені зробити дуже складний життєвий вибір, який залежить від кожної людини і який буде зроблений згідно з її моральних принципів та поглядів на життя. Щодо мене, то на мою думку, воля може бути здобута ціною власного життя, але ніяк не ціною життя найближчої і найдорожчої для тебе людини.
Фанатизмом тлумачний словник називає пристрасну відданість якій-небудь справі. Добре, якщо людина є фанатом футболу, красивих автомобілів, і страшно, коли єдиним сенсом життя людини стає
політична ідея. Страшно, оскільки заради цієї ідеї фанатик зробить що завгодно, навіть найстрашніший злочин. У цьому нас переконує видатний український письменник початку XX століття Микола Хвильовий своїм оповіданням "Я (Романтика)".
"Я — чекіст, але я і людина", — зізнається головний персонаж оповідання, навіть не уявляючи, як мало в ньому залишилося від людини. Його роздвоєна душа ще болить і страждає (адже ж віддавати накази про розстріли — це непроста справа), але відчуває свою приреченість. На варті людяності ще стоїть мати, але і вона відчуває тривогу за сина, якого втрачає: "Тривога. — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, і м'ята вмирає в тузі... І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки". Він — її "м'ятежний" син, а проти кого чи проти чого він повстає? Я думаю, в першу чергу проти людської моралі, яка вважає життя найбільшою цінністю.
Говорять, що людину можна пізнати з того, які в неї товариші. Хто оточує головного персонажа оповідання? Доктор Тагабат, його "безвихідний хазяїн", безвольний і слабкий Андрюша та дегенерат, у якого немає навіть імені. Це різні особи, чи це складові частинки душі героя твору: безглузда жорстокість, боягузтво, тупість і безумовне виконання наказів? Із цього кола немає виходу. Та якщо для когось кращою буде смерть, то для нього головне — довести, що він гідний довіри ідеологів партії, що він зможе виконати будь-який наказ.
Той, хто вбив одну людину, зможе вбити й іншу. І не важливо, хто це: злодій, безвинна мати трьох дітей чи мати власна. Рештки людяності втрачає персонаж, коли опиняється перед вибором: залишитися вірним ідеї більшовизму чи залишатися Людиною. Фанатик зробив свій вибір: "...я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню".
Дехто скаже, що герой переживає трагедію. Хіба? Він робить свідомий вибір, а значить, розуміє, від чого відмовляється, чого досягає. І каятися тоді, коли ти скоїв те, чого прагнув, смішно. Він хотів відчувати себе справжнім представником трибуналу, людиною нового часу, а по суті став звіром — без душі, без серця. Убивши власноруч матір, він убив свою совість — те, що відрізняє нас від тварин, та й то, тварини не убивають собі подібних.
Мабуть, цілком вмотивовано, що Микола Хвильовий наголошує на тому, що після злочину герой оповідання лишається вдвох із дегенератом з приплюснутим лобом. Дійсно, ніщо тепер не відрізняє його від цього сліпого виконавця наказів. Його подальша доля — бути в оточенні подібних істот. Віддаляється від персонажа вимріяна "загірна комуна", яка бачиться тепер мертвою пустелею, не освяченою божественною присутністю Марії.
Микола Хвильовий вимагає від кожного читача залишатися людиною перш за все. Ніщо не може бути ціннішим за це високе звання. Засуджуючи сліпий фанатизм, письменник апелює до людської свідомості, підводячи до думки, що тільки людяність є вічною категорією, і ніякі гасла, ідеї не повинні збивати нас зі шляху морального самовдосконалення.
