Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
Объяснение:
Есе на тему "З чого зіткане щастя":
Більшість із нас хоч раз задумувались над поняттям щастя. Цікаво, з чого ж воно зіткане? Мені здається, що щастя зіткане з митей. Щодня з нами трапляються хороші речі: посмішка друга, ласкавий погляд матері, приємний сюрприз від батька, яскраве сонечко на небі. З таких моментів і складається наше щасливе життя.
Люди постійно мріють про щось більше. Їм здається, що коли вони матимуть купу грошей, то в них все стане прекрасно. Але потім хочеться ще, ще і ще. Таким людям постійно чогось не вистачає. Я щиро вважаю, що треба цінувати кожну хвилину нашого дорогоцінного життя та усвідомлювати, що для щастя потрібно так мало!
Є два види краси : зовнішня й внутрішня. Перша тимчасова, а друга - з роками лише стає сильнішою та примітнішою. Це краса людського серця. Це милість, прощення вірність та справедливість. Ті якості, без яких наш світ не мав би жодного шансу на ння. Коли дитина ніжно обіймає стареньку мати, коли слабкий стає на захист ще слабкішого, коли силою любові звільняються від тягаря смертельної хвороби, коли діти йдуть на смерть заради Батьківщини... Не можливо назвати всі сторони краси людської душі! Вона багатогранна. Вона приносить радість, заспокоєння чи підіймає на подвиг заради незнайомої людини.
Велич людської душі в тихих щоденних проявах любові до дітей чи батьків, у славетних вчинках, які пам"ятають віками. Вчить свою душу шляхетності, і тоді світ стане кращим!