Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі. Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою: Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям. Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів. Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «п пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жал людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті. У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело.
Їх батьки розмовляють, як можуть, і пишуть як можуть, і дітей своїх навчали і навчають по мірі можливості і власного розуміння. Загалом, вони жили і живуть, як і всі роблять, не виходячи за рамки здорового буттєвого сенсу. Що само по собі вже викликає повагу, як до людей, вірним своєму середовищі і своєї мети.
Діти ж їх - куди більш рафіновані українці. Їм недостатньо простого свого усвідомлення, тим більше, що це усвідомлення позбулося документальної достовірності. Дітям, а це, по суті, вже далеко не діти, а досить продуктивні і самостійні люди, їм потрібна українська мова, українська історія, українська поезія і т. п. Можна скільки завгодно зубоскалити з приводу "глобуса України", але факт залишається фактом: їм це все необхідно як таке, і цілком безкомпромісно.
Як так вийшло, не беруся сказати, і не впевнений, що лише на одній Україні воно так вийшло.
З одним таким товаришем мені вдалося, в дні «помаранчевої революції», тісно поспілкуватися на форумі. Він "балакає" "выключно" на українському, хоч і зізнається, що це не рідна його мову, і він змушений «доучувати за підручниками». Навряд чи, ясна річ, це правда, але цінним чесне визнання у нечистоті мови...
Симулювати спорідненість з українським він намагається, але не завжди може, оскільки допускає безграмотні помилки і просто кальки з російської. (Прикладів сотні й у всіх однакові.) Будь-які вмовляння, що поїдь, дорогий товаришу, якщо ти так цікавишся українською мовою, в мовне середовище, наприклад, будь-яке село, де навіть необов'язково селитися, а досить пожити по місяцю в свою відпустку протягом, скажімо, двох-трьох років - ці слова сприймаються як знущання: а я де по вашому живу? і викликають агресивну реакцію типу "чемодан, вокзал, Росія".
Ні, замість занурення в мовне середовище самому, поборник мови закликає гору прийти до Магомета: нехай-де все навколо теж заговорять українською, як і він, і тоді настане загальне благоденство. А що для цього треба - очевидно: вигнати російський, що і робиться вже з успіхом багато, трохи не сімнадцять років.
І що найприкріше - їх українська мова "є" недороблена у своїй основі, у своїй ідеї. Це не просто калька з російської, як минуще явище в міру навчання. Це життєвий принцип мови.
Тому що не може українська мова існувати без російської, як не може існувати окремо українська філологія (той же "глобус україни"), українська історія, українська етнографія, фольклор, мовознавство, міфологія...
Нехай вона, українська, скільки завгодно самобутня, але це частина істотного цілого. Хто візьметься сказати, що частина може існувати без цілого, нехай, як кажуть, перший кине в мене камінь.
Але на жаль, "ідентифіковані" україністи різко відмежовують все це назване, і якщо повсюдне утвердження української мови можливе лише за рахунок знищення на Україні російської, то те ж саме стосується і історії: окрема українська объективированная (а не тільки політизована!) історія здатна існувати лише за рахунок заперечення і присвоєння історії Росії, оскільки один загальний корінь надвоє не ділиться.
Тому й розповідають дітям у школі про "війни України з Росією" і про "бескультурии і виродження" російської нації: якщо цього не розповідати, то Україна, логічно, втратить середовище і предмет своєї ідентифікації.
Саме тому треба говорити про те, що ідея національної самосвідомості не може в принципі бути помірною, вона сама не здатна зупинитися, погасити своє обертання на черговому оберті. У неї нуль опору, і будь-яке обурення розкручує її до космічних швидкостей.
Образно кажучи, наш ваал "ідентифікації" вимагає на пожрание і давно розкрив свою пащу на все, що здатне існувати історично і органічно, без до поза межами національної ідеї...
"Сини" нашої нетерплячою нації відкидають всі сумніви і бойко вчать неньку - її історії, її мови, її місця в Європі...