Тарас Григорович Шевченко – найвідоміший український письменник та громадський діяч. Він завжди писав правду і висловлював свою думку незалежно від обставин та незважаючи на наслідки. На мою думку причиною цієї безстрашності було те, що Шевченко народився кріпаком і майже усе життя провів у неволі, тому йому вже не було чого боятися і заради кого мовчати. Слова геніального письменника були актуальними і через сотні років.
Кажуть, щоб зрозуміти народ треба самому прожити його історію. Жоден із тих, хто писав про Україну не зміг так щиро і відверто розкрити душу народу, тому що це все одно що написати про смак страви , яку ти ніколи не куштував. Так, можливо тобі розказували про неї, ти її бачив, знаєш окремі смаки продуктів…Але це не може замінити особистого знайомства з нею. Так само і з народом та його менталітетом. Навіть якщо змінюються століття і «декорації», люди залишаються тими самими, а значить і мислять вони однаково.
Шевченко писав про красоту природи, про війну, про кохання та про життя українського народу. Звичайно самі по собі слова не можуть змінити нічого, але коли людина пише про те, що знає на особистому досвіді і вкладає у твори свою душу, тоді ці рядки однозначно проникають до самого сокровенного і закарбовуються у пам’яті назавжди. Вірші написані «з душею» можуть змінювати, спонукати до дій.
В часи Кобзаря, коли йшла запекла боротьба за українську самосвідомість, за нашу рідну мову і, в якійсь мірі, за майбутню незалежність, Шевченко був саме тим лідером і поводирем для народу, який допоміг зберегти націю. А зараз слова кріпака підіймають Україну і не тільки. Його слова: «…вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте…», я вважаю гаслом нашого народу, мого народу. І маю надію, що у майбутньому ми дійсно будемо «в сім'ї вольній, новій» згадувати з вдячністю ту людину, яка навіть після смерті продовжує піклуватися про свій народ. Своїми могутніми, вільними від упередження та страху думками, які він вилив на папері.
У наших серцях Шевченко буде жити вічно, тому що саме він допоміг зберегти Україну.
В первой половине XIII столетие монголо-татарские орды, возглавляемые Батыем, захватили Киев и попрямували через Карпаты в Венгрию. Воина Батый огнем и мечом плюндрував землю Галицкой Руси. Но мужественно боронился украинский народ. Об один из эпизодов героической борьбы наших далеких предков с монголо-татарской ордой рассказывает Иван Франко в повести "Захар Беркут".
Служение народу было целью жизни девяностолетнего Захара. Вся своя жизнь отдал он общине. Узнавши о приближении врага, Захар советует тухольцям не просто отбить, а разгромить монголо-татарив. Старого Беркута волнует не только опасность, которая нависла над Тухлею, а и та опасность, которая угрожает соседским селам. Это же, заручившись соседской послушавши советы Захара, община решает разгромить врага в тухольський долине. Именно в эту сложную минуту старый Беркут получает весть о том, что его сын Максим живым восхищен в плен. Захар не не верить веры дым словам: Максим лучше даст себя порубить, чем отдастся в неволю. Но Максим боролся смело, и лишь подступом и силой прибегло взять его и закуковать в железные пута
На душе у Захара Беркута тоска и тревога: опасность нависла общине, сын в плену, как оно будет? И или получат они победу? Самая природа будто предчувствует беду: ревут туры, воют волки, даже земля глухо стугонить.
Захар Беркут осознает свою обязанность предводителя даже тогда, когда боярин Тугар Вовка предлагает тухольцям выпустить монголив из долины, а за это отдать плененного Максима живым. Люди понимают, какая боль режет сейчас родительское сердце Захара, и предлагают принять предложение. Но старый Беркут в это время — прежде всего общественный предводитель. Он отказывается, потому что уволенные монголи обязательно пойдут уничтожать соседей, которые совсем не готовые к бою и понесут еще страшниших потери. Захар покоряет родительские чувства общественным интересам и твердо отвечает монгольскому посланцу: "Или мы все погибнем, или вы все — другого выбора нет".
В героической борьбе тухольцям посчастливилось разбить монголо-татар, и осталась еще кучка врагов, которые утопали. Среди них были вражеский военачальник Бурунда и Максим Беркут
Враги просят отпустить их в обмен на жизнь молодого Беркута. И на этот раз Захар несокрушимый. Укротив родительские чувства, он понимает, что уволенные монголи не простят гибели своего войска и приведут на Тухлю еще большую силу. "Пусть лучше гибнет мой сын, чем ради него имеет уйти хоть один враг нашего края!" — говорит старый Беркут и своей рукой посылает огромный камень в груду врагов, где был и его сын. Но не выдержало сердце отца: Захар "дрожал, будто малый ребенок, и, закрывши лицо руками, рыдал тяжело". Его можно понять. Но в грозное для народа время старое Беркут показал чрезвычайную твердость, стойкость, силу духа
В своей последней речи перед общиной Захар Беркут отмечает, что тухольци победили не только благодаря оружию, а и с мудрости, сплоченности, дружбы. Слова старого Беркута звучат как завещание потомкам: " Пока будете жить в общественном порядке, дружно держаться груды, несокрушимо стоять все за одного, а один за всех, до тех пор никакая вражеская сила не побидить вас".
Иван Франко воплотил в обиде Захара Беркута мудрость народа, его стремление жить в согласии и мирной работе. Своей повестью Большой Каменщик призывает нас любить свой народ и свою страну, которая столько страдала, а еще более за все ценить сплоченность и единство, которые делают любую общину непобедимой
Повесть «за сестрой» (1907) создана на основе долгодействующего изучения материалов времен татарских нападений на украинские земли и их тщательной художественной обработки. в центре - захватывающая юного павлуши, младшего сына из казацкого рода судаков, который спас от татарского плена свою сестру анну. тема: воспроизведение страшных картин порабощения татарскими захватчиками украинского народа; изображение павлуши, который прилагает любые усилия, мужества, настойчивости, старательности, сообразительности для спасения своей сестры анны из татарского плена.
Кажуть, щоб зрозуміти народ треба самому прожити його історію. Жоден із тих, хто писав про Україну не зміг так щиро і відверто розкрити душу народу, тому що це все одно що написати про смак страви , яку ти ніколи не куштував. Так, можливо тобі розказували про неї, ти її бачив, знаєш окремі смаки продуктів…Але це не може замінити особистого знайомства з нею. Так само і з народом та його менталітетом. Навіть якщо змінюються століття і «декорації», люди залишаються тими самими, а значить і мислять вони однаково.
Шевченко писав про красоту природи, про війну, про кохання та про життя українського народу. Звичайно самі по собі слова не можуть змінити нічого, але коли людина пише про те, що знає на особистому досвіді і вкладає у твори свою душу, тоді ці рядки однозначно проникають до самого сокровенного і закарбовуються у пам’яті назавжди. Вірші написані «з душею» можуть змінювати, спонукати до дій.
В часи Кобзаря, коли йшла запекла боротьба за українську самосвідомість, за нашу рідну мову і, в якійсь мірі, за майбутню незалежність, Шевченко був саме тим лідером і поводирем для народу, який допоміг зберегти націю. А зараз слова кріпака підіймають Україну і не тільки. Його слова: «…вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте…», я вважаю гаслом нашого народу, мого народу. І маю надію, що у майбутньому ми дійсно будемо «в сім'ї вольній, новій» згадувати з вдячністю ту людину, яка навіть після смерті продовжує піклуватися про свій народ. Своїми могутніми, вільними від упередження та страху думками, які він вилив на папері.
У наших серцях Шевченко буде жити вічно, тому що саме він допоміг зберегти Україну.