Эмма Андиевская родилась 19 марта 1931 года в Донецке. Отец писательницы был химиком-изобретателем, мать была агрономом по образованию, работала учительницей биологии. Эмма сдавала большинство школьных предметов экстерном из-за частых тяжёлых заболеваний. Её состояние здоровья послужило причиной переезда семьи сначала вВышгород в 1937 году, а позднее вКиев в 1939. В 9—10 летнем возрасте будущая писательница прочла известные произведения мировой литературы[5]. Ещё с детства Андиевская имела феноменальную память[6].
Вторая мировая война застала семью Андиевской в Киеве. Отца расстреляли советские власти, чтобы он не передал свои открытия немцам[7][8].
Из-за этого дети с матерью были вынуждены выехать в Германию в 1943 году. Там семья жила в разных городах, в том числе в британской оккупационной зоне Берлина. В Германии Эмма отказалась учиться в женской гимназии, и её, вопреки правилам, приняли в мужскую[9]. Там Эмма Андиевская, больная туберкулёзом позвоночника, пролежала три года в гипсе, прикованная к постели.
В конце 1949 года во время блокады Западного Берлина семья переехала сначала в Миттенвальд, а позже вМюнхен от туберкулёзалёгких, Эмма Андиевская в Берлине, а затем в Миттенвальдском лагере брала уроки оперного пения.
В 1955—1957 годах Андиевская работала фрилансером на Радио «Свобода» в Мюнхене. В 1957 годуона закончила Украинский свободный университет по специальностям философия ифилология, защитив у Владимира Державина (укр.) магистерскую работу на тему «К основным вопросам новейшей украинской метрики»[10]. В том же году писательница с семьёй переехала в Нью-Йорк, где работала в Norcross Greeting Card Company , проверяя дизайн поздравительных открыток. В Нью-Йорке Эмма Андиевская также работала библиотекарем в медицинской библиотеке вместе с Мирославом Лубянка (укр.) — будущим ректором Украинского свободного университета.
В 1959 году Андиевская вышла замуж за литературного критика, эссеиста и писателя Ивана Кошеливца (укр.), с которым прожила всю жизнь до смерти мужа. После бракосочетания супруги вернулись в Германию в Мюнхен. Андиевская ежегодно на месяц ездила в США, чтобы в 1962 году получить американское гражданство. Она была знакома с многими известными художниками и писателями — выходцами с Украины. В кругу знакомых Андиевской были скульпторы Михаил Чернешевский (укр.) и Григорий Крук (укр.), художники Мария Дольницкая (укр.) и Яков Гнездовский, а также поэты Михаил Орест, Олег Зуевский (укр.) и Василий Барка.
Проработав фрилансером на Радио «Свобода» с 1959 по 1963 годы, Эмма оставалась штатным сотрудником радио до 1995 года. За это время она работала диктором, сценаристом,режиссёром и редактором украинского отделения Радио «Свобода».
Во время работы на радио у Андиевской не было много времени на собственное творчество. Сейчас писательница живёт в Мюнхене, где интенсивно работает над своими произведениями, иногда по восемнадцать часов в сутки[11].
В 1992 году Эмма Андиевская впервые за долгое время приехала на Украину. После 2000 года Андиевская несколько раз посетила свою малую родину — Донецкую область. Там были организованы выставка её картин в Донецком художественном музее, презентация и встреча с земляками в художественном музее, посещение Украинского культурологического центра в Донецке.
Объяснение:
Можно лучшей ответ
Ідея сильної особистості в поезії Лесі Українки
Уявіть собі картину пізньої осені... Непривітна вона, безрадісна. Голі дерева мерзнуть під холодним небом, яке затягли важкі олив'яні хмари. Вони погрозливо зависли над порожніми полями і, здається, хочуть притиснутися до землі, вкриваючи все навколо сірим мороком. Ох, ті осінні хмари! Чого від них сподіватися? Не теплого благодатного дощу, а холодного мокрого снігу — передвісника зимових хуртовин...
А якщо й думи схожі на ті важкі осінні хмари, то на душі стає зовсім тоскно.
Леся... Тендітна дівчина з небесною блакиттю в очах. Вічна легенда. Доля не слала їй пуховиків під боки, бо все її життя — то тривала й виснажлива війна з хворобою. Та хто сказав, що тільки в здоровому тілі здоровий дух?! Леся переконує нас в протилежному, кожною своєю поезією утверджує непереможність духу сильної особистості. Вона не боїться смерті, вона сміливо стає проти бурі, щоб помірятися з нею силами, — і перемагає.
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
Вона називала своє життя "темною ніччю", свої думи — "хмарами осінніми", свій шлях — дорогою на "гору круту крем'яную", куди підіймалася, несучи "камінь важкий". А сама була ясним променем, що пробиває "темряву ночі", яскравою квіткою, яка "на вбогім сумнім перелозі" розцвіла в лютий мороз; зіркою, яка осяяла тернистий шлях до волі. "Сміялася крізь сльози" і "серед лиха співала пісні", бо твердо була переконана в тому, що "ніяка туга краси перемагати не повинна". Це був девіз її життя, і добре було б, якби він став дороговказом для кожної людини. Вона кликала "без надії сподіватись" і вірила, що квіти, посіяні на морозі, зійдуть — "і настане ще й для мене весела весна". Слово своє Леся, зробила зброєю в боротьбі за світлу мрію, "безжалісним мечем", що карає ворогів народу й стоїть на заваді до здійснення найзаповітніших сподівань.
Із захопленням говорив про Лесю Великий Каменяр Іван Франко, дивуючись з того, що у цієї "слабосилої хворої дівчини" стільки мужності, стільки любові до життя, стільки пристрасті в художньому слові, що з нею не зрівняється жодний поет-мужчина, бо чоловіча лірика тієї пори часто хибувала нотками безнадії, розпачу, розгубленості.
Вона змалку знала собі ціну, не дозволяла опускатися "безсилим рукам", прагнула праці без відпочинку, знаючи, що "людині боротьба і праця милі". Не приймала ні від кого співчуття, ненавиділа почуття жалості, гордо проголошувала:
Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука Чи пісня й думка кволі?
Її пісня, її думка вийшли в люди, щоб своїм вогнем палити байдужих, будити безпам'ятних, освітлювати нації шлях до верховин духовності й краси.
Хтіла я тебе в серці сховати,
Та було моє серденько тісне, —
Ой палка ти була, моя пісня!