Мій улюблений літературний герой — Олесь з оповідання Григора Тютюнника «Дивак». Цей персонаж подобається мені своєю справжністю. Що я маю на увазі? Олесь не падав з неба, як Хлопчик-зірка чи інші вигадані герої фантастичних творів. Він є звичайним хлопчиком, який живе в українському селі й навчається в сільській школі. Щоправда, в реальному житті дуже мало таких людей, як Олесь. Він дуже любить і цінить красу природи. А його рідний дід Прокіп — протилежність своєму онукові. Людей, схожих на діда Прокопа, дуже багато, таких не треба навіть шукати. Оскільки дітей та дорослих, що цінують природу, як Олесь, практично немає, усі в селі його вважають диваком, у тому числі і дід Прокіп. Сам хлопчик не розуміє, чому на нього так кажуть, адже він ще малий.
Коли я читаю про Олеся, то уявляю на його місці себе. Мене теж захоплює краса природи, тому я намагаюся дбайливо до неї ставитися. Мене обурює, коли після пікніка відпочивальники залишають непогашеним багаття або не забирають з собою сміття. Я не уявляю собі, як можна рубати дерева, не кажучи вже про те, щоб стріляти в звірів чи птахів. Це жорстоко, адже їм так само боляче, як і людям.
Чому для сучасної людини любов до природи перестала бути нормою і викликає подив?! Коли дитина цілиться з рогатки в горобця, це нікого не шокує. А хлопчик, який бродить серед вкритих снігом дерев гає за дятлом, виводить пальчиком на снігу малюнки і захоплюється чарівністю зимового лісу, здається всім дивним…
Які ще риси характеру сподобалися мені в Олесеві? Напевно, впертість, уміння відстоювати свою точку зору. Це помітно, коли він сперечався з вчителькою на уроці малювання. Розповідь про цей випадок вказує на талант хлопчика в живопису і свідчить про те, що він здатний не тільки милуватися природою, а й зображувати її на папері.
Мене вразив епізод твору, де місцевий розбишака Федько Тойкало пригостив Олеся пирогом з м’ясом, а той хотів йому віддячити. Олесь навіть забув, що Федько його образив та боляче вдарив під око. Така поведінка дозволяє зробити висновок, що Олесь незлопам’ятний і вдячний. Він міг би стати щирим, вірним другом, але поки що не знайшов серед однолітків споріднену душу.
Бути таким, як Олесь, досить важко, адже він відрізняється від інших дітей і для всіх є ізгоєм. Проте, я дуже хочу бути на нього схожим. Більш за все мені подобаються в ньому такі риси характеру, як доброта, людяність, співчутливість та небайдужість. Це найголовніше, що має бути в кожній людині.
Отже, незважаючи на те, що всі на Олеся кажуть «дивак», його образ припав мені до душі, тому це мій улюблений літературний герой
Більшість творів Михайла Коцюбинського містять пейзажні замальовки, що надають розповіді художнього простору, динаміки й протяжності дії, передбаченості її розвитку.
Перший пейзажний малюнок повісті «Дорогою ціною» — це картина літньої задумливої ночі зустрічі Остапа й Соломії. Герої твору йдуть до ставка, щоб посидіти під вербами і обміркувати, як їм жити далі. «Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води». У скляній поверхні ставка були розсипані яскраві зорі, «тихо плив білою хмарою туман», задушливо пахло татарське зілля. У цю мить на душі Остапа і Соломії набігла тінь: картина зоряної ночі, задушливе тепло, одинокий став серед осоки створювали атмосферу смутку і горя, адже закохані назавжди розлучалися.
Остап тікав із села від панщини і сваволі пана, який звинувачував чоловіка в бунтарстві і погрожував віддати його в солдати.
Остап попрощався із Соломією, закинув на плечі сакви і зник у чагарнику. Він ішов навпростець повз обгризені худобою корчі, а десь у нічній темряві невиразними контурами розпливалося сонне село. Остапа зупинило єдине освітлене віконце. Це самотнє світло серед темного нічного царства здавалося йому останньою ниткою, що пов'язувала його з усім близьким.
Образи темної ночі, легкого туману, сплячого села і одинокого освітленого віконечка створюють атмосферу смутку, жалю, невпевненості героя в завтрашньому дні, будять у його серці давні згадки дитинства. «Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до нього», а тепер усе це треба кидати, може, й навіки.
Але такий настрій був у Остапа лише вночі. Лиш «темна блакить нічного неба почала потроху бліднути», а зі сходу дихнув вітерець, на душі втікача стало весело і легко. Картина ранку, майстерно змальована автором, немов пробуджує в молодому тілі силу, завзятість, бажання боротись і перемогти.
Дивує картина темної осінньої ночі, коли Остап і Соломія прокралися до Дунаю і чекали перевізників. Морок наповнював глибокі чорториї, що збігали схилом. Утікачі ховалися у вологій пітьмі глибоких і покручених яруг. Усе немов пройняте тривогою, очікуванням нещасть, які не можна ні передбачити, ні відвернути. Зверху сіявся чи то дощ, чи то мряка, тіло терпло, дерев'яніло, байдужість закрадалася в серце, втрачалося почуття реальності, а «широка річка спокійно дрімає в легкому тумані, чорне небо безперестанку сіє росу...»
Кожна пейзажна замальовка ніби відтворює переживання героїв. Соломія відчуває ненависть до очерету, серед якого загубила Остапа. А той очерет «жовтий, гладкий, високий — він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом... Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, з озвіріння, як свого ворога». Декількома словами Коцюбинський передав безмежжя відчаю люблячої жінки у боротьбі зі зрадливою природою.
Не судилося Остапові і Соломії знайти щастя в чужій стороні. Дунай забрав Соломію у свої могутні обійми, Остап одинаком дожив до старості. Довгі роки самотнього життя серед розлогих просторів навчили Остапа розуміти таємну мову природи. Вітер, що літає «понад тихими степами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса», несе усі новини і кидає у комин Остапової хатинки. І вітер, і Дунай промовляють до нього голосом коханої Соломії, яка тужить за Остапом і на тому світі