Внутрішній світ є у кожного з нас. Ми приходимо до нього під час сну, коли тіло відпочиває, а душа може поринути в мрії та думки. Саме звідти походять наші сни, бо вони — відбиток наших таємних бажань, страхів, вад.
Ми керуємось прагматичним і почуттєвим сприйняттям світу. Коли ми не знаходимо рішення або не розуміємо чогось, тоді вдію вступають почуття. У критичні, кризові моменти нами керують саме вони. Виховання, звички, манери зникають і залишаються інстинкти і емоції, непоясненні і дещо тваринні.
Ці сприйняття живуть у нас у різному відношенні. Іноді чогось більше, чогось менше. У декого повністю відсутня прагматика і приземленість. Про таких ми кажемо "далеко від землі літає". І знову "Дивак!".
Гуманізм, розкриття внутрішнього світу кожної людини, її індивідуальність та неповторність — ключові питання, які наголошуються письменниками часу, в який творив Григір Тютюнник. У своєму творі "Дивак" він описує хлопчика, який є незвичним для свого оточення. Малий Олесь милується природою, обожнює малювати. Його приваблює чистота і недоторканість снігу, на якому хлопець виводить свої малюнки. Щось не так пішло — можна стерти змерзлою долонькою і почати знову.
Григір Тютюнник навмисно обирає зиму як тло подій. Бо саме взимку є холодна тиша, тиша і сніг. їх подовгу слухає вразливий Олесь, замість того, щоб жити за правилами, написаними іншими І" людьми, бо вони йому не підходять.
Він не розуміє, чому потрібно робити те, чого не хочеш. Наприклад, малювати глек тоді, коли йому цього не хочеться і коли це йому не потрібно (вчителька, яка викладає малювання, не знає як поводити себе: відстоювати професійну принциповість чи поступитись перед незвичайним учнем). І лише в тих випадках, коли його бажання співпадають з тим, що потрібно робити, здійснюються якісь з'єднання г з оточенням.
Благородний Олесь не сприймає сувори закон буття "або ти, або тебе" і не хоче жити за ним. Замріяний, він вибачає, коли з ним по-водяться несправедливо і огидно. Енергійний та експресивний однокласник Федько Тойкало вдарив його, але Олесь не став заводити бійку, лише повернувся і пішов. Але одразу вибачив і був дуже радий — теж незвична для нас реакція — коли Федько, відчувши, що зробив неправильно, ні за що вдаривши Олеся, вибачився і навіть у знак примирення дав Олесю пирога.
Дід Олеся, Прокіп, — людина з великим життєвим досвідом — намагається навчити хлопця як жити і змагатись на життя, за місце під сонцем. "Щоб було тепло, треба привозити дрова, щоб їх привозити, треба бити коней, щоб вони йшли", — наставляє дід. Але це не влаштовує хлопчика. "Адже їм боляче", — відповідає Олесь, підбиваючи діда, коли він б'є батогом по конячих спинах.
І ввечері, вдома, дід із жалем каже матері:
-...В тебе він, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...
На підсвідомому рівні хлопчик відчуває, що його за щось зневажають і переймається через це. Та врешті засинає, мріючи про пригоди Івасика-Телесика. Починається новий день...
Початком нового дня, примиренням із другом, добрим ставленням до нього діда Григір Тютюнник дає шанс Олесю. Все ще владнається, адже якщо хлопець народився в цьому світі, значить, він має жити в ньому, залишаючись неспотвореним життям, залишаючись собою. Таким, як він, у кіно життя обов'язково є місце, що завжди буде вільним. Вільним для них.
Нещодавно я прочитала "Слово про похід Ігорів". "Слово про похід Ігорів" -це перлина давньоруського ліро-епосу. нЕдарма Пю Мовчан казав:"Я йду до "Слова" як дороги,до моря, до рідної річки, чи степу, чую рокотання струн,стукін копит, стогін зраненої землі,хлюпотання хвиль, ревнище худобю Я все чую внутрішнім слухом,а й сфоїм внутрішнім зором, я бачу величні катини" Ігор був відважний, розумний, нерозсудливий, завзятий. Іноді не зважав на знаки природи. ВІн був наполеглевий. Через свою необачність і нерозсудливістть потрапив у полон. Я не засуджую князя, але й не вихваляю. Князь хотів як найкраще.Прагнув кращого життя. Він мав великий потенціал. Йому були не страшні ні знаки природи, ні страшні половці. Не кожна людина піде з князем в таку далеку дорогу захищаючи свою землю.
На мою думку, Батьківщина — одна з найбільших цінностей у нашому житті, яку ти не вибираєш: вона дана тобі батьками як спадок, який маєш любити й берегти, щоб передати власним дітям.По-перше, Батьківщина — це насамперед духовний материк, тобто не лише країна, у якій ти народився, а й усі духовні надбання роду й народу: мова, пісні, традиції, звичаї, які відповідають твоїм ментальним особливостям. Яскравим прикладом усвідомлення цього є моя сім’я, де панує пошана до традицій, моральність, прагнення знати народні звичаї й дотримуватися їх: усі ми розмовляємо українською й любимо співати народні пісні, а святкову сорочку кожному власноруч вишила мама; щоліта мандруємо стежками України (у першому поході мене, піврічного, ще несли в спеціальному рюкзачку); допомагаємо дідусям і бабусям поратися на городі, у саду, учимося жити так, щоб не було перед ними соромно.По-друге, навіть якщо людина з якоїсь причини змушена жити поза межами рідної землі, вона несе у своєму серці часточку Батьківщини. Прикладів цього в літературі сила-силенна. Чи не найяскравішим серед них є творчість Тараса Шевченка, зокрема його поезія «І виріс я на чужині…», у якій Кобзар пише, що для нього немає нічого кращого, як «Дніпро та наша славная Вкраїна…». Глибинним розумінням патріотизму вражають «Кам’яний хрест» Василя Стефаника і «Волинь» Уласа Самчука, поезії Олександра Олеся та Євгена Маланюка.Отже, Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду. Це не тільки земля, на якій ти народився та проживаєш, а й уся духовна спадщина твоїх пращурів, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди.
Ми керуємось прагматичним і почуттєвим сприйняттям світу. Коли ми не знаходимо рішення або не розуміємо чогось, тоді вдію вступають почуття. У критичні, кризові моменти нами керують саме вони. Виховання, звички, манери зникають і залишаються інстинкти і емоції, непоясненні і дещо тваринні.
Ці сприйняття живуть у нас у різному відношенні. Іноді чогось більше, чогось менше. У декого повністю відсутня прагматика і приземленість. Про таких ми кажемо "далеко від землі літає". І знову "Дивак!".
Гуманізм, розкриття внутрішнього світу кожної людини, її індивідуальність та неповторність — ключові питання, які наголошуються письменниками часу, в який творив Григір Тютюнник. У своєму творі "Дивак" він описує хлопчика, який є незвичним для свого оточення. Малий Олесь милується природою, обожнює малювати. Його приваблює чистота і недоторканість снігу, на якому хлопець виводить свої малюнки. Щось не так пішло — можна стерти змерзлою долонькою і почати знову.
Григір Тютюнник навмисно обирає зиму як тло подій. Бо саме взимку є холодна тиша, тиша і сніг. їх подовгу слухає вразливий Олесь, замість того, щоб жити за правилами, написаними іншими І" людьми, бо вони йому не підходять.
Він не розуміє, чому потрібно робити те, чого не хочеш. Наприклад, малювати глек тоді, коли йому цього не хочеться і коли це йому не потрібно (вчителька, яка викладає малювання, не знає як поводити себе: відстоювати професійну принциповість чи поступитись перед незвичайним учнем). І лише в тих випадках, коли його бажання співпадають з тим, що потрібно робити, здійснюються якісь з'єднання г з оточенням.
Благородний Олесь не сприймає сувори закон буття "або ти, або тебе" і не хоче жити за ним. Замріяний, він вибачає, коли з ним по-водяться несправедливо і огидно. Енергійний та експресивний однокласник Федько Тойкало вдарив його, але Олесь не став заводити бійку, лише повернувся і пішов. Але одразу вибачив і був дуже радий — теж незвична для нас реакція — коли Федько, відчувши, що зробив неправильно, ні за що вдаривши Олеся, вибачився і навіть у знак примирення дав Олесю пирога.
Дід Олеся, Прокіп, — людина з великим життєвим досвідом — намагається навчити хлопця як жити і змагатись на життя, за місце під сонцем. "Щоб було тепло, треба привозити дрова, щоб їх привозити, треба бити коней, щоб вони йшли", — наставляє дід. Але це не влаштовує хлопчика. "Адже їм боляче", — відповідає Олесь, підбиваючи діда, коли він б'є батогом по конячих спинах.
І ввечері, вдома, дід із жалем каже матері:
-...В тебе він, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...
На підсвідомому рівні хлопчик відчуває, що його за щось зневажають і переймається через це. Та врешті засинає, мріючи про пригоди Івасика-Телесика. Починається новий день...
Початком нового дня, примиренням із другом, добрим ставленням до нього діда Григір Тютюнник дає шанс Олесю. Все ще владнається, адже якщо хлопець народився в цьому світі, значить, він має жити в ньому, залишаючись неспотвореним життям, залишаючись собою. Таким, як він, у кіно життя обов'язково є місце, що завжди буде вільним. Вільним для них.