Нора (норв. nora) — героиня пьесы х. ибсена «кукольный дом» (1879), молодая женщина, жена адвоката торвальда хельмера, мать троих детей. завязка драмы происходит как бы в двух временных планах, в которых н. живет. с одной стороны, она всегда помнит о своем давнем подвиге-проступке (подделке подписи умершего отца для спасения тяжело больного мужа). с другой стороны, н. поглощена нехитрыми, но вполне реальными заботами о доме и семье, о благополучном и комфортном существовании. художественная сила образа состоит в том, что, оказавшись в ситуации «социальной героини», н. решительно не вписывается в это амплуа. по видимости н.— заботливо опекаемое мужчинами (сначала отцом, потом мужем), нежное, женственное существо, не только кокетливое, но иногда и по-женски коварное. она, например, не лишает себя удовольствия подразнивать влюбленного в нее доктора ранка. но особенность н. как героини в том, что в отличие, скажем, от гедды габаер она прямо на глазах у зрителя меняется и раскрывается с неожиданной стороны. когда-то она имела мужество пойти на преступление во имя близких и многие годы жила памятью о своем проступке, выплачивая тайно от мужа сумму долга. но с появлением традиционного для ибсена рокового персонажа, «человека со стороны» крог-стада, прошлое врывается в настоящее. и тогда выясняется, что уютная, спокойная, нежная женщина — только видимость. ее суть определится постепенно и станет явной, когда рассеются ее надежды на то, что, узнав однажды обо всем, хельмер станет гордиться ею. н. понимает, что переменилась, и больше не может играть роль счастливой, немного легкомысленной хозяйки «кукольного дома». это немедленно отдаляет от нее не только мужа, но и детей. конечно, драма н. коснулась и хельмера, человека по-своему, может быть, порядочного, но искренне не готового понять (не то что извинить) ее поступок. н. женственна и хрупка внешне; культивируемый мужем образ куколки-белочки, маленькой мотовки — это скорее невольное подыгрывание с ее стороны. в сущности она прежде всего человек, ориентированный нравственно. когда же оказалось, что ее представления о жизни наивны, детски и неправильны, она осмеливается сделать честный и правдивый вывод о самой себе: она не имеет права быть ни женой, ни матерью. она вообще еще только «начинает быть». и поэтому н. уходит. если ее уход из семьи — не истерика, а н. как раз уравновешенный, быстро и четко действующий человек, то она не вернется. новая н. этой семьи — и не только мужа, но и детей — не знает. конечно, для современников ибсена такой финал был невозможен. автор даже придумал другую мелодраматическую развязку: н. не уходит, а в последний момент останавливается, как бы передумав. ничего более неестественного, разрушительного для такой героини быть не может. однако «плохой» конец не устраивал не только современников ибсена. до сих пор в театрах его домысливают подчас как «благополучный»: н. все же в последний момент не решается уйти от детей и «исправившегося» мужа. интересное продолжение сюжета предложил современный датский драматург эрнст бруун ольсен в пьесе «куда ушла нора» (1967): героиня оказалась на «дне» общества, но, будучи вполне состоятельной и свободной, она живет вместе с ворами и проститутками, честно трудясь на фабрике. хельмер пытается ее вернуть. среди знаменитых актрис, сыгравших н. на сцене, — г.режан, с.бернар (1894), э.дузе. событием театральной жизни россии стало создание образа норы
Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
я думаю нам крила не потрібні у нас є літаки :D