Розділ III
У полі Климко побачив чорну копичку, як згодом виявилася старим куренем, який став прилистком на певний час. А тоді ж, коли згоріла станція у його містечку, притулком Климка стала вагова кімната на шахтній сортувальні. Там він подружився із Зульфатом Гарєєвим, який вирізнявся фізичною силою, хоч і був невеликого зросту.
У кімнаті було повно пацюків, але Зульфат швидко впорався з цим. Хлопчина почав шукати усі нори та ходи бридких пацюків і напихати в них вугільного жару палицею. Через декілька днів висілок спустошили італійці і почався голод. Усі продавали найцінніші речі за склянку солі. Інколи з’являлася підвода коней, на якій бородатий чоловік привозив сіль, яку обмінював на речі селян. Коло підводи Климко та Зульфат зустріли свою вчительку, Наталю Миколаївну, яка з немовлям на руках змушена була піти зі своєї кімнати у виселок через розбої італійців. Хлопці до й обжитися на новому місці, попереносили усі речі. Немовля вчительки хотіло молока, тому дід Зульфата відправив його в Лобовку по молоко. В цей день Климко каже, що піде по сіль, прощається з Зульфатом, пише записку вчительці "Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим".
Объяснение:
Розділ II
Хлопчик дуже довго блукав шляхом, приблизно вісім днів.
Дід Бочонок (місцевий аптекар) дав Климу на дорогу сухарів. Він виглядав, як справжній казковий дід, бо сивина давно вже вкрила його вуса та скроні. Діти називали його Бочонком через його дивовижну схожість з цим предметом: дід був круглий і товстий. Його впізнавали здалеку по смугастих штанях та величезних жовтих черевиках.
Хлопчик досить довго блукав по холоду і дуже зрадів, коли помітив димок коло лісу. Це було жевріюче багаття, коло якого була купка маленьких картоплин, а в самому вогнищі лежало дві чорні картоплини, якими Клим і поживився.
Їжа закінчувалася, а сухарів, можливо, хватило б надовше, аби не стара Бочончиха (жінка аптекаря) поклала червиві сухарі. Бочончиха завжди була жадібною, на відміну від свого чоловіка. Сухарі аж кишіли білими черв’яками всередині.
Климкові було важко йти, він тільки й робив, що падав від знемоги та розтирав змерзлі ноги, але згодом зрозумів, що краще йти повільно і без упину, аніж поспішати і постійно падати.
Коли хлопець перепочив біля багаття, він вирушив на пошуки поживи і розкопав 57 картоплин, які взяв із собою.
Дійшовши до пагорба, Климко помічає місто, яке було дуже схоже на його. Він трохи перепочив там і пішов далі через степ.
Объяснение:
Безсмертя та добро вічність і краса - основа життя людини на землі (за повістю Віктора Близнеця (Звукпавутинки)
Присвячую цю повість
трав’яним коникам, хрущам,
тихому дощеві, замуленій річечці –
найбільшим чудесам світу,
які ми відкриваємо в дитинстві
В.Близнець
Талановитий український письменник В. Близнець, безумовно, був дитячим письменником. Його герої вміють мріяти, бачити навколишній світ і розуміти його, таким постає перед нами головний герой повісті «Звук павутинки» Льонька. В повісті діють небагато персонажів, проте світ, змальований письменником, є широким та неосяжним, чарівним та загадковим.
Детально пам’ятаючи все з дитинства Віктор Близнець описав це в своїх творах. Згодом пригадуючи своє щасливе дитинство письменник напише: «Мені, так би мовити, пощастило: я належу до того покоління, якому дістався шматочок безмежно радісного довоєнного дитинства». Пам'ятав і безкраї сиві полинові рівнини, і безмежне високе небо. Степ і небо назавжди увійшли в душу майбутнього митця. А ще була замулена річечка й вигін, де випасали худобу, грали з хлопчаками у війну та гасали наввипередки на конях.
Всеукраїнська слова прийшла до В. Близнеця після написання ним повісті «Звук павутинки» (1970). Саме цей твір змусив критиків говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.
Головний герой повісті Льонька був дитиною незвичайною, його навколишній світ населений дивними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька.
Проте таке світобачення має ще один персонаж твору – Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Він не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ. Смерть Адама (він помирає від променевої хвороби) – як наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця» – для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.
В своїй повісті автор показує, що і серед дорослих є ті, які чують «звук павутинки»: не втратив дитячоїздатності бачити й розуміти цей світ Адаменко, юний науковець, що прибув до баби Сірохми, як він сам каже, «помирать». Адам вбирає останні дні, часи життя в себе, як губка. Може, передчасне очікування смерті розбудило в дорослій людині дитяче сприйняття світу?
В. Близнець розуміє необхідність говорити з нашим поколінням про найважливіше – життя і смерть, правду і кривду, любов і ненависть...
З неприхованим смутком В. Близнець пише, вкладаючи в уста Ніни сумні слова: «Так, ти забудеш мене... У мене друзів багато було, вони повиростали, купили собі мотоцикли, транзистори, квитки на футбол. І коли я приходжу до них у гості, вони дивляться на мене сонними очима і не впізнають». Цими рядками автор закликає бути більш людяним, цінувати життя, воно таке швидкоплинне.
Світ для героїв Близнеця – Льоньки, Адама та Ніни живий, неповторний та мінливий, бо самі вони живі. Вони мають живе серце, яке не охололо від зла або буденщини, а і горить-палає вогнем, реагує на все щиро та безпосередньо. «Звук павутинки» вчить нас, що дива та краса у світі є, тільки треба цінувати їх, вміти помітити, відкрити для себе.
Автор також і нас, читачів, голосно закликає залишатися в душі назавжди дітьми, сприймати світ незвичайним і гарним, кольоровим. Цим повість В. Близнеця споріднена з віршем Л. Костенко «Кольорові миші». Тож не даймо вмерти в нашій душі звуку павутинки!
Безумовно, всі герої твору – добрі, мрійливі й дуже відповідальні. Давайте візьмемо для себе все те найкраще, що мали вони у душах і серцях!