Володи́мир Олексі́йович Підпа́лий (нар. 9 травня 1936 року — пом. 24 листопада 1973 року)— український поет, прозаїк, перекладач. Батько українського поета Андрія Підпалого.
[ред.] Життєпис
Народився в селі Лазірках 13 травня 1936 року, за 25 км від Лубен. Мати Ольга Власенко — козачка з хутора Макарівщини, батько Олексій Лукович — виходець з-під Великої Багачки. Батько працював на залізниці, захоплювався садівництвом та бджільництвом. На дев'ятому році мати була вже круглою сиротою і наймитувала в Лубнах. Батько Володимира Підпалого загинув у 1943 році під Києвом. Мати померла 21 січня 1957 року на час служби сина на флоті.
Володимир Підпалий навчався у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах. За власним свідченням, любив історію, літературу та не розумів точних наук. В школі багато читав. У 1953 року закінчив 10 класів. Працював у МТС, колгоспі. 1955 року був мобілізований на флот.
У 1957 році демобілізувався (через хворобу ніг) та поступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який закінчив 1962 року.
Перші вірші надрукував у 1958 році в газетах «Молодь України» та «Зміна». У Державному видавництві художньої літератури 1963 року вийшла перша збірка «Зелена гілка», роком пізніше —"Повесіння" у видавництві «Радянський письменник».
Працював старшим редактором поезії у видавництві «Радянський письменник». До Спілки письменників був прийнятий у 1967 році. Того ж року вийшла в світ збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1986), «Пішов в дорогу за ластівками» (1992). До останньої книги входять неопубліковані за життя твори В. Підпалого та спогади про нього.
Володимир Підпалий помер 24 листопада 1973 року.
У 2011 році опубліковано книгу «Золоті джмелі» (ISBN 9667430332 ), яка представляє повний поетичний доробок Підпалого та спогади багатьох письменників про нього.
Живиться степовою рослинністю, живе в норах. Ще у 18—19 століттях був поширений в степовій зоні Європи і Азії. Тепер його ареал представлений окремими клаптями між Сіверським Дінцем та Волгою і далі на схід до Північного Казахстану. В Україні бабаки збереглися у Великобурлуцькому, Валківському та Шевченківському районах на Харківщині, Біловодському та Міловському районах на Луганщині, де існує бабаковий заповідник «Стрілецький степ». У межах Регіонального ландшафтного парку «Диканський» на території загальнозоологічного заказника місцевого значення Фесенкові Горби успішно проводиться акліматизація бабаків.
Від інших бабаків бабака степового легко відрізнити за довжиною хвоста (не більше 15 см) і однотонним піщано-жовтим забарвленням. Завдяки темним кінчикам остевого волосся його спина вкрита темно-бурими або чорними брижами, що згущуються на потилиці і на верхній частині голови. Щоки ясно-рудуваті; під очима бурі або чорні плями. Черево помітно темніше і руде з боків; кінець хвоста темно-бурий. Зустрічаються бабаки-альбіноси. Линяння у бабаків один раз на рік; починається в травні і закінчується (у старих бабаків) до кінця серпня, іноді затягуючись до вересня.
Чисельність
Чисельність популяцій цього гризуна за останні 50 років зросла з 4 тис. у 1955 р. до 22 тис. у 2005 р.[4] Пік чисельності (91 тис.) відмічений у 1991 році. Зараз чисельність стабільна і вид активно промишляють[5].
Бабак як мисливський звір
Бабак — цінний мисливсько-промисловий звір (використовують хутро, м'ясо, жир). У зв'язку з тим, що існування бабака пов'язане з цілинами і перелогами, збереження його як виду і як мисливського треба здійснювати в заповідниках і мисливських господарствах.
Бабак як символ
У Луганській області бабак зажив слави тварини-символу краю. Він зображений на гербах Луганської області і самого Міловського району, а також Луганського природ
Объяснение:
1 в 2 б 3а и вот тебе ответ просто изи