слово «милосердя» складається із двох частин — милість і серце, тобто зробити милість серцю. як просто звучить і як порию важко буває це зробити. особливо зараз і особливо молоді. ні, не всім, але многим.
адже наскільки легше пройти, ніж вникати в проблеми або неприємності чужої людини. але ж дуже часто буває, що потрібно просто слово добре сказати або вислухати людину. здавався б дріб’язок, але порию це рятує від самогубства або іншого необдуманого вчинку. і найбільше, на мою думку, у цій і бідують старше покоління й підлітки
старі, тому що зараз, вони по правді говорячи не потрібні нікому — ні родині, ні державі. і згадують про їх, або перед удень перемоги або перед виборами подарунки (подачки), одержують голоси й всі
але старшим людям потрібно увага, маленьке але щодня, потрібно спілкування, потрібно співчуття. не обов’язково гроші давати або подарунки(хоча це теж не перешкодить), а просто дати зрозуміти людині що він теж значимий, важливий і його мудрість — це життєвий досвід, що завжди придасться. адже ще великий лев толстої говорив, що «милосердя полягає не стільки в речовій і, скільки в духовній підтримці ближнього. духовна ж підтримка насамперед не в осуді ближнього, а в пошані його людського достоїнства».
підліткам, я так уважаю, теж потрібно розуміння й підтримка. вони ще не сформувалися як особистість, усередині киплять гормональні перебудови й що з ними буде далі — незрозуміло. дуже важливо про це пам’ятати батькам і вчителям, адже незважаючи на всю «крутість» і незалежність, усередині вони дуже ранимі й уразливі. і ще хочеться сказати що милосердю, неосуду, розумінню й співчуттю потрібно вчити з дитинства й учити особистим прикладом
адже якщо тато постійно поступається місцем у транспорті, є сусідці донести сумки, дитина не залишиться осторонь. він у майбутньому не пройде повз чуже горе й завжди постарається , будь те літня людина або травмована тварина
у житті трапляється всяке й кожний може потрапити в скрутний стан. головне не дорікати й судити, а постаратися зрозуміти й сказати підбадьорливе слово — от це й буде милосердя, розуміння й співчуття тому, хто серцю милий
Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.
Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.
Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.
Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.