Протягом своєї багатовікової історії український народ склав понад двісті тисяч пісень. З піснею народжувалися, виростали, відходили у вічність. Пісня була такою ж насущною потребою, як хліб і вода. Де зараз можна почути українську народну пісню? Переважно — на весіллі, інколи — на якійсь гостині, зрідка — колискову, та й то радше у виконанні бабусі, а не молодої мами. Народна пісня поступово втрачає свої позиції. Мабуть, це можна пояснити тим, що кожне покоління любить свою музику, яка відображає стрімкий плин часу. Можна також звинуватити технічний прогрес: мовляв, легше увімкнути магнітофон чи приймач, аніж співати самому. Але наскільки теплішою, невимушенішою стає атмосфера в домі, коли люди співають! Пісня справді здатна об’єднати, зачарувати і пробудити найкращі почуття, зачепити найтонші струни людської душі. Хто це відчув, прагнутиме відчути знову.
На мою думку, любов до народної пісні закладається у сім’ї. Певну роль відіграє школа й позашкільні установи. А ще — радіо й телебачення, конкурси і концерти, народні свята й гуляння… Гадаю, не варто боятися робити інструментальні обробки народних пісень, сучасне аранжування — від цього народна пісня тільки виграє у тому сенсі, що легше й природніше займе чільне місце в юних душах. Однак величезний пласт народних пісень, насамперед календарно-обрядових, напевне залишиться лише в скарбницях народної творчості, бо відійшов у минуле ще тоді, коли замість серпа і коси на полях з’явилися трактори і комбайни…
Михайлик – головний герой повісті м. стельмаха «гуси-лебеді летять». це дев’яти-десятирічний жвавий сільський хлопчик, змалку любить природу, із захопленням сприймає весь світ навколо. допитливий – часто розмовляв з дідусем про явища природи, спостерігав за рослинами; розумний, любив багато читати попри заборону мами, обожнював ходити до школи, вчитися, навіть у лютий мороз, навіть без чобіт. був щедрим, добросердечним, співчутливим, ів жебрачку з дитиною. любив і поважав своїх батьків, дідуся, бабусю.• «хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі… ». • «а ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. і люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка….люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. і люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. і люблю восени по коліна ходити в листві. коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».• «я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим». • «та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… і вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».• «я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…» • «вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався». • мар’яна —> михайлику: «і вчися…та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. були бидлом, а тепер — зась! »
Михайлик – головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Це дев’яти-десятирічний жвавий сільський хлопчик, змалку любить природу, із захопленням сприймає весь світ навколо. Допитливий – часто розмовляв з дідусем про явища природи гав за рослинами; розумний, любив багато читати попри заборону мами, обожнював ходити до школи, вчитися, навіть у лютий мороз, навіть без чобіт. Був щедрим, добросердечним, співчутливим в жебрачку з дитиною. Любив і поважав своїх батьків, дідуся, бабусю. • «Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі… ».
• «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка….Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
• «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
• «Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
• «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…»
• «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
• Мар’яна —> Михайлику: «І вчися…та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»
Протягом своєї багатовікової історії український народ склав понад двісті тисяч пісень. З піснею народжувалися, виростали, відходили у вічність. Пісня була такою ж насущною потребою, як хліб і вода. Де зараз можна почути українську народну пісню? Переважно — на весіллі, інколи — на якійсь гостині, зрідка — колискову, та й то радше у виконанні бабусі, а не молодої мами. Народна пісня поступово втрачає свої позиції. Мабуть, це можна пояснити тим, що кожне покоління любить свою музику, яка відображає стрімкий плин часу. Можна також звинуватити технічний прогрес: мовляв, легше увімкнути магнітофон чи приймач, аніж співати самому. Але наскільки теплішою, невимушенішою стає атмосфера в домі, коли люди співають! Пісня справді здатна об’єднати, зачарувати і пробудити найкращі почуття, зачепити найтонші струни людської душі. Хто це відчув, прагнутиме відчути знову.
На мою думку, любов до народної пісні закладається у сім’ї. Певну роль відіграє школа й позашкільні установи. А ще — радіо й телебачення, конкурси і концерти, народні свята й гуляння… Гадаю, не варто боятися робити інструментальні обробки народних пісень, сучасне аранжування — від цього народна пісня тільки виграє у тому сенсі, що легше й природніше займе чільне місце в юних душах. Однак величезний пласт народних пісень, насамперед календарно-обрядових, напевне залишиться лише в скарбницях народної творчості, бо відійшов у минуле ще тоді, коли замість серпа і коси на полях з’явилися трактори і комбайни…