Для всякого уміння потібен талант, але нема нічого неможливого, якщо чогось сильно хотіти. Звичайно, маючи к чомусь хист, буде легше навчатися, але багато людей гублять цей хист, вбиваючи його своєю лінью. Поєт... Людина - новатор. Люди, які рухають наше суспільство вперед, до вершини пізнання. Люди, які можуть намалювати картину словами, передати кольори у фразах, змусити відчути смак та ємоції крізь папір. Чи кожна людина може це зробити? Це питання не таке все і важке. Звичайно - ні. Можне спробувати - кожна, але зробити вдосконало, з кожною деталлю с цим-самим хистом - не кожна. Бо, як кажуть: поєт - дар від Бога. Комусь дано малювати фпрбами, комусь піском, а комусь словами. Треба тільки знайти себе, знайти те, що виходить краще всього і йди до вершин самовдосконалення.
Объяснение:
У повісті «Захар Беркут» Франко наголошує на необхідності загальнонародного єднання, вважаючи, що лише тоді можна досягти найвеличнішої мети.
Сила народу в його єдності. Лише тоді, коли ми разом — ми є великою, майже непереможною силою. З історії ми бачимо, що, лише об’єднавшись в одне ціле, можна здолати будь-якого ворога, навіть найсильнішого. Саме так вважає герой повісті Захар Беркут, палко говорячи тухольцям свої останні слова: «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас». І це дійсно так, адже вони захищають свій «дім» від нападників, а значить, їх сила збільшується в декілька разів. У скрутну хвилину вся громада об’єдналась заради єдиної і величної мети, люди не зважали на загрозу своєму життю, не звертали уваги, що їх, може, чекає попереду смерть: «Товариші, сміло до останнього бою!».
Мужні тухольці перемогли в цій битві з чисельними татарськими військами. Звичайно, що події, зображені у творі, це лише невеличка частинка героїчних сторінок української історії, але на її прикладі ми бачимо, як важливо бути всім разом.
Наприкінці повісті Іван Якович Франко звертається до майбутніх поколінь із проханням не втратити здобутків наших пращурів, а навпаки, продовжувати справу відродження Батьківщини: «Давнє громадянство давно забуте… Чи не нашім дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби? »