Іть, будь ласка, потрібно написати твір-роздум на тему "зображення покріпачення української землі у творі панаса мирного "хіба ревуть воли як ясла повні? "
Твір на тему: "Зображення покріпаченої України в романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?""
Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного
Дуже швидко пробігло спекотне літо, і тепер лісові ділянки, галявини, струмочки і ставки підпорядковані до вересня. Вранці вже прохолодно, а вдень гріє сонечко. Воно ще нагадує про літнє тепло. Після довгої виснажливої роботи відпочивають поля, зібраний урожай в садах. Тепер скрізь усе сповнене прохолодою осінніх місяців. Часто на небі з’являються сірі хмаринки, мрячить нескінченний дощик. Ніби поринувши у думи, затужив безмовний ліс. Скоро на деревах не залишиться жодного листочка, гілки не будуть захищені від бездушних дощів і морозів. Ось кленовий листочок не поспішаючи вальсує в повітрі. Ніби поринувши у думи перед довгими зимовими сновидіннями, сумно поскрипує немолодий вже дуб. Навколо одягненого в мох трухлявого пенька розташувалися стрункі опеньки. Їх тут дуже багато, всі вони так і хочуть потрапити в кошик. Травка вся зблякла і опустилася до землі, і лише крихітні червонуваті зірочки вересу приносять радість. Ми бачимо, як високо в небі на прощання кружляють журавлі. Вони прямують у теплі краї і сумно курличуть про те, що прийшла осінь. У такі миті нам стає сумно, ми починаємо розмірковувати про наше призначення у цьому прекрасному світі.
На мою думку, Батьківщина — одна з найбільших цінностей у нашому житті, яку ти не вибираєш: вона дана тобі батьками як спадок, який маєш любити й берегти, щоб передати власним дітям.По-перше, Батьківщина — це насамперед духовний материк, тобто не лише країна, у якій ти народився, а й усі духовні надбання роду й народу: мова, пісні, традиції, звичаї, які відповідають твоїм ментальним особливостям. Яскравим прикладом усвідомлення цього є моя сім’я, де панує пошана до традицій, моральність, прагнення знати народні звичаї й дотримуватися їх: усі ми розмовляємо українською й любимо співати народні пісні, а святкову сорочку кожному власноруч вишила мама; щоліта мандруємо стежками України (у першому поході мене, піврічного, ще несли в спеціальному рюкзачку); допомагаємо дідусям і бабусям поратися на городі, у саду, учимося жити так, щоб не було перед ними соромно.По-друге, навіть якщо людина з якоїсь причини змушена жити поза межами рідної землі, вона несе у своєму серці часточку Батьківщини. Прикладів цього в літературі сила-силенна. Чи не найяскравішим серед них є творчість Тараса Шевченка, зокрема його поезія «І виріс я на чужині…», у якій Кобзар пише, що для нього немає нічого кращого, як «Дніпро та наша славная Вкраїна…». Глибинним розумінням патріотизму вражають «Кам’яний хрест» Василя Стефаника і «Волинь» Уласа Самчука, поезії Олександра Олеся та Євгена Маланюка.Отже, Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду. Це не тільки земля, на якій ти народився та проживаєш, а й уся духовна спадщина твоїх пращурів, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди.
Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного