У 1899 р. 27-річний поет написав флагманську поему “Євшан-зілля”, де обстоював необхідність повернути українцям історичну пам’ять, а громаді – усвідомити національну приналежність. Твір той переповідав легенду, відому за Іпатіївським літописом. У ній ішлося про сина половецького хана, якого полонив Мономах, князь Володимир, і лишив у Києві при собі. Розкішне життя при дворі поволі витруїло душу, але спомини про рідний край не давали заснути. Так тривало доти, поки степ зник, його замінив “край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати”. Та не йняв віри могутній хан, що син міг забути волю і степ, батька та рідну мову.
Покликав до себе правитель старого гудця (співець), аби у землях чужинських той відшукав нащадка, проникливою піснею збудив серце та й навернув добровільного бранця додому. Не здригнулося скам’яніле серце, коли посланець завів материну колискову. І тоді старий гудець дістав дрібку степового полину, євшан-зілля, – і обпекли серце манкурта пахощі рідного степу, пробудивши найсвятіше – любов до рідної землі, що і є природним потягом до волі.
- Україно! Мамо люба! / Чи не те ж з тобою сталось? / Чи синів твоїх багато / На степах твоїх зосталось? / Чи вони ж не відцурались, / Не забули тебе, неньку, / Чи сховали жаль до тебе / І кохання у серденьку? / Марна річ! Були і в тебе / Кобзарі – гудці народні, / Що співали – віщували / Заповіти благородні, – / А проте тієї сили, / Духу, що зрива на ноги, / В нас нема, і манівцями / Ми блукаєм без дороги! / Де ж того євшану взяти, / Того зілля-привороту, / Що на певний шлях / направить, – / Шлях у край свій повороту?!
Объяснение:
