Ми прочитали на уроці української літератури оповідання Олекса Стороженка "Скарб".В ньому йдеться мова про єдиного сина заможніх чоловіка та жінки.Зовнішність героя можна охарактеризувати словами автора "«...Його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки".Рисами павлуся є те ,що він ледачий "з роду не то, щоб ціп або косу у раках подержав,— не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимісти хату»,Примхливий ,байдужий , егоїстичний ці риси було показано коли йому серед ночі захотілося меду і матуся по всьому селу бігала за медом, а коли вона повернулася додому Павлусеві вже не хотілося меду, і він заснув. Його також можна назвати одиноким через відсутність друзів та постійну самоту (крім наймита і наймички) .Також він дуже погано ставився з батьками й наймитами.Образ Павлуся - це образ лінивої людини яка не має щастя, любові та друзів й нехоче нічого прагнути бо їй так сказати "Бог вся і так дає".
Том Сойер это мальчишка-сорванец. Он бродил по улицам и пропускал занятия в школе. У Тома был брат, и звали его Сид. Том и Сид жили с тетей Поли. Тетя была подругой родителей Тома, которые погибли.
Мне нравится Том тем, что он настоящий друг. Умеет хранить секреты и не рассказывает их, хранит разные секретные тайны не так как Сид – его сводный брат. Бывало иногда, что Том слушал, что ему говорят, но это бывало редко. Том не мог вынести то, что он свои секреты рассказывал Сиду, а тот их говорил тете Поли. Но Том это терпел.
Обычно Том не ходил в школу. А пропускал ее. Один раз Том Сойер встретил одну девочку, ее звали Бетти. И Том полюбил ее. Мне кажется Том настоящий друг он умный и честный. Я хочу, чтобы у меня был такой друг как Том.
Бог вділив усіх грунтами –
Це пропасти може теж.
Жереб мій із бідняками...
Григорій Сковорода
…Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути ґелґотання гусей... І сопілка, люба серцю сопілонька! Дитинство... Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько... Ну годі, годі вже. Пора...
Вітре-цигане, кличуть в дорогу
Гори високі, далекі краї,
Трави у росах, місяць і зорі,
Вогнища ночі й думи сумні...
І знову в дорозі мандрівний філософ. За спиною все та ж худа торбинка, а в ній — скибка житнього хліба, та ще сопілка... Угорщина, Словаччина, Польща, Петербург, Братислава, Відень, Будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. Не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї!.. А далі.., далі Україна...
Стоїть явір над горою,
Все киває головою,
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають.
А вербички шумлять низько,
Заколишуть мене в снах,
Тут тече потічок близько,
Видко воду аж до дна...
країна. Тут пізнав Сковорода і «панську ласку», і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх «народних пиявок» наскрізь:
Той безперервно стягає поля,
Той іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк...
Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: «Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим».
Не раз хотіли заманити українського волелюба до «золотої клітки», але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами — «своя сопілка та вівця дорожча царського вінця». «Дивак, — гадали, — не від світу цього. Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?». Та «не все те не вірне, що тобі не зрозуміле». Свобода, вольність — ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу!
Що є свобода? Добро в ній яке є?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але... завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя... Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум'яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб.
І виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов,
Кріпацьким діткам викладать латину,
Бентежити думками рабську кров...
Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився від усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір...
...Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. У ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його На службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався.
Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:
— Був, але вчора пішов.
— Куди?
— Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили...