У повісті «Захар Беркут» Франко наголошує на необхідності загальнонародного єднання, вважаючи, що лише тоді можна досягти найвеличнішої мети.
Сила народу в його єдності. Лише тоді, коли ми разом — ми є великою, майже непереможною силою. З історії ми бачимо, що, лише об’єднавшись в одне ціле, можна здолати будь-якого ворога, навіть найсильнішого. Саме так вважає герой повісті Захар Беркут, палко говорячи тухольцям свої останні слова: «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас». І це дійсно так, адже вони захищають свій «дім» від нападників, а значить, їх сила збільшується в декілька разів. У скрутну хвилину вся громада об’єдналась заради єдиної і величної мети, люди не зважали на загрозу своєму життю, не звертали уваги, що їх, може, чекає попереду смерть: «Товариші, сміло до останнього бою!».
Мужні тухольці перемогли в цій битві з чисельними татарськими військами. Звичайно, що події, зображені у творі, це лише невеличка частинка героїчних сторінок української історії, але на її прикладі ми бачимо, як важливо бути всім разом.
Наприкінці повісті Іван Якович Франко звертається до майбутніх поколінь із проханням не втратити здобутків наших пращурів, а навпаки, продовжувати справу відродження Батьківщини: «Давнє громадянство давно забуте… Чи не нашім дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби? »
Джерело: http://ukrclassic.com.ua/katalog/s/semenko-mikhajl/2392-analiz-tvorchosti-mikhajlya-semenka Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
Поезія “Contra spem spero!” — не тільки творче, але й життєве кредо поетеси. Ця велика і мужня жінка понад усе цінувала незламність сили людського духу, вміння людини подолати себе й обставини, і сама подавала такий приклад — вела тривалу й виснажливу боротьбу з хворобою. З самого дитинства вона була упевнена в тому, що “сором хилитися, долі коритися!” Хоч доля поетеси приготувала для неї чимало випробувань (тяжка хвороба, передчасна смерть коханого), вона ніколи не була слабкою, завжди знаходила в собі сили протистояти тим випробуванням.
Леся змалку знала собі ціну, ненавиділа почуття жалості і ні від кого не приймала співчуття. Вона не дозволяла опускатися “безсилим рукам”, прагнула праці без відпочинку, знаючи, що “людині боротьба і праця милі”,- а творчість, велика наполеглива праця митця допомагали їй у цьому. У поезії “Contra spem spero!” Леся Українка висловлює оптимістичну віру в своє поетичне покликання. Цей “безнадійно-надійний” вірш вона будує на контрастних образах: з одного боку, відчуття гнітючості та зневіри, з другого — оптимістичний настрій, сподівання. Зневіру передано за до образів суму: “думи, ви хмари осінні”, “вжалю, в голосіні”, “сльози гіркі”, “серед лиха”, “без надії”, “думи сумні”, “на вбогім сумнім перелозі”. Протилежними до цього ряду виступають оптимістичні, радісні образи: “весна золота”, “мелодії літа”, “сміятись”, “співати пісні”, “жити хочу!”, “барвисті квітки”. Поєднання цих контрастних ліній формує образну систему твору, в якій голос поетеси звучить виразно й піднесено.
Цей вірш належить до лірики “чуття”, що є художнім вираженням “крику душі”, прагненням молодої жінки жити повнокровним життям, навіть тоді, коли на заваді стають особисті й суспільні перешкоди.
Перешкоди, що виникали на Лесиному життєвому шляху, тільки додавали їй енергії й снаги:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні.
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Цей вірш, як і вся творчість письменниці, — яскраве свідчення титанічного духу Лесі Українки, яка ладна була забути про власний біль, готова була виконувати найважчу роботу задля щастя свого народу.
Дійсність царської Росії уявлялась Лесі Українці в образі міцної льодової кори, морозу. Цим силам вона робила виклик, висловлюючи готовність “сіять квітки на морозі”, “лить на них сльози гіркі”, поки не розтане лід і не зійдуть квіти — квіти добра і щастя для людей.
Своє життя Леся називала “темною ніччю”, свої думи — “хмарами осінніми”, свій шлях — дорогою на “гору круту крем’яную”, куди підіймалася, несучи “камінь важкий”, а сама була ясним променем, що пробиває “темряву ночі”, яскравою квіткою, яка “на вбогім сумнім перелозі” розцвіла в лютий мороз, зіркою, яка осяяла тернистий шлях до волі. Вона кликала “без надії сподіватись”, вірила, що квіти, посіяні на морозі, зійдуть і настане “весела весна”; вона “сміялася крізь сльози” і “серед лиха співала пісні”. Це було гасло її життя.
Своє слово Леся Українка зробила зброєю в боротьбі за світлу мрію, “безжалісним мечем”, що карає ворогів народу й стоїть на заваді до здійснення найзаповітніших сподівань.