Ніжна, тендітна, надзвичайно вразлива жінка, Леся Українка була ще й по-справжньому мужньою, сильною духом. Важко хворіючи, поетеса, стиснувши зуби, перемагала біль і творила, не припиняла писати. Навіть матері не жалілася вона, була дуже терплячою, переносила страждання, не скаржачись, але той мовчазний біль не вщухав, тож плакала Леся нишком від матері, а мати — ховаючись від неї. Навесні хвороба особливо загострювалась, і молода жінка навіть не могла відчувати тих прекрасних днів, що дарувало тепле весняне сонечко. Свій страшний біль поетеса виливала в творчості. У поезії «Як дитиною, бувало...», написаній на початку лютого 1897 року, якраз у передчутті весни, ідеться про фізичні й душевні муки ліричної героїні, яка, «хоч в серце біль доходив», не зізнавалась у цьому. Вона була малою горда, сміялася, щоб не плакати. Але тепер, коли сили майже вичерпані й життя на межі, героїня боїться піддаватися безпощадній зброї сміху, бо от-от з її уст зірветься гостра, злобна епіграма, тому, «забувши давню гордість», вона плаче, аби не сміятись. Виходить, що життя грає з людиною в страшні, безглузді жарти, змушуючи ходити по краю прірви, перебувати на межі життя й смерті, що не раз відчувала Л. Українка. Філософськими роздумами про життя й смерть пройнята поезія «Тиша морська». Авторка використовує художній прийом паралелізму. Зображуючи природу, морську тишу, «ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце», поетеса захоплюється вічною красою золотавих хвиль, їхньою безмежністю, віковою величчю. І здається, ніби по морю пролягає стежечка, якою просувається човник, з його весел спадає щире золото. Душа ліричної героїні, її серце зазнали багато горя в житті, тому прагнуть такого ж спокою, як і золоті морські хвилі. Тому в тексті знаходимо слова, що виражають бажання сісти в цей дивний човен, відштовхнутися від берега й «далеко на схід сонця золотим шляхом по Фактично маленький човник серед моря, стежечка, шлях від сходу сонця до заходу символізують перехід до іншого світу, де немає страждань і мук. У тому світі героїні не страшні ні вітри, ні підводне каміння, вона називає його краєм «вічного проміння». Л. Українка порушує філософську проблему сутності буття, його конечності, проблему життя й смерті. Героїня поезії не боїться смерті, вона сприймає її, як позбавлення від усього страшного й поганого, що довелося перенести за життя, як перехід до нового, кращого етапу, коли тіло не страждає, а душа отримує вічний спокій. У поезії «Мрії» лірична героїня згадує дитинство, коли її чарували горді, відважні полонені, що мали мужність відмовитися від життя, аби тільки не бути покореними. Такі легенди її захоплювали, такі образи ввижалися в годину гарячки, коли виявляла себе хвороба. І хоч дитинство пройшло, та мрії не зникають, героїня вірна своїм принципам, бо вважає, що кров, пролита за чесний стяг, не марна. У цьому творі надзвичайно тісно переплелися соціальні й особисті мотиви творчості JI. Українки. З одного боку, ми розуміємо, що йдеться про боротьбу з хворобою, а з іншого — бачимо й заклик до суспільної боротьби за краще життя, у якому превалює духовна основа. Творчість Л. Українки надзвичайно багатогранна, наповнена глибоким змістом, досконала за художньою формою. Тільки людина з великим серцем, чутливою душею могла так писати попри важку. хворобу й страшні випробування. Тож не дарма Лесю Українкою називають мужньою жінкою, що не корилася долі.
Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за Міху Голого, вокзального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Ван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за Міху Голого, вокзального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство. из интернета
Свій страшний біль поетеса виливала в творчості. У поезії «Як дитиною, бувало...», написаній на початку лютого 1897 року, якраз у передчутті весни, ідеться про фізичні й душевні муки ліричної героїні, яка, «хоч в серце біль доходив», не зізнавалась у цьому. Вона була малою горда, сміялася, щоб не плакати. Але тепер, коли сили майже вичерпані й життя на межі, героїня боїться піддаватися безпощадній зброї сміху, бо от-от з її уст зірветься гостра, злобна епіграма, тому, «забувши давню гордість», вона плаче, аби не сміятись. Виходить, що життя грає з людиною в страшні, безглузді жарти, змушуючи ходити по краю прірви, перебувати на межі життя й смерті, що не раз відчувала Л. Українка.
Філософськими роздумами про життя й смерть пройнята поезія «Тиша морська». Авторка використовує художній прийом паралелізму. Зображуючи природу, морську тишу, «ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце», поетеса захоплюється вічною красою золотавих хвиль, їхньою безмежністю, віковою величчю. І здається, ніби по морю пролягає стежечка, якою просувається човник, з його весел спадає щире золото. Душа ліричної героїні, її серце зазнали багато горя в житті, тому прагнуть такого ж спокою, як і золоті морські хвилі. Тому в тексті знаходимо слова, що виражають бажання сісти в цей дивний човен, відштовхнутися від берега й «далеко на схід сонця золотим шляхом по Фактично маленький човник серед моря, стежечка, шлях від сходу сонця до заходу символізують перехід до іншого світу, де немає страждань і мук. У тому світі героїні не страшні ні вітри, ні підводне каміння, вона називає його краєм «вічного проміння». Л. Українка порушує філософську проблему сутності буття, його конечності, проблему життя й смерті. Героїня поезії не боїться смерті, вона сприймає її, як позбавлення від усього страшного й поганого, що довелося перенести за життя, як перехід до нового, кращого етапу, коли тіло не страждає, а душа отримує вічний спокій.
У поезії «Мрії» лірична героїня згадує дитинство, коли її чарували горді, відважні полонені, що мали мужність відмовитися від життя, аби тільки не бути покореними. Такі легенди її захоплювали, такі образи ввижалися в годину гарячки, коли виявляла себе хвороба. І хоч дитинство пройшло, та мрії не зникають, героїня вірна своїм принципам, бо вважає, що кров, пролита за чесний стяг, не марна. У цьому творі надзвичайно тісно переплелися соціальні й особисті мотиви творчості JI. Українки. З одного боку, ми розуміємо, що йдеться про боротьбу з хворобою, а з іншого — бачимо й заклик до суспільної боротьби за краще життя, у якому превалює духовна основа.
Творчість Л. Українки надзвичайно багатогранна, наповнена глибоким змістом, досконала за художньою формою. Тільки людина з великим серцем, чутливою душею могла так писати попри важку. хворобу й страшні випробування. Тож не дарма Лесю Українкою називають мужньою жінкою, що не корилася долі.