Хмм
Объяснение:
Вадим Кулаківський - однокласник Софії. Вона його любила, але він виявився брехуном і злодюгою. Вадим із забезпеченої сім'ї, але добуває гроші нечесним шляхом. Він має привабливий вигляд, але він має шкідливу звичку палити. Він говорити сленгом і зверхньо ставиться як до рідних, так і до однолітків. Вадим не чемний, він зневажає Сашка і називає його "бомжиком".
Сашко Крутяк - сусідський друг Софії із багатодітної сім'ї. Він рідко відвідує школу бо повинен заробляти гроші, щоб до матері прогодувати сестричок. Сашко любив Софійку і в усьому підтримував її, готовий піти на будь-який резикований вчинок заради неї. Він не дуже гарний, але щирий, добрий і відповідальний. Він наполегливо працює і з любов'ю ставиться до родини.
Іван Сила – головний герой повісті. «Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима.»
Доктор Брякус – перший тренер Івана, який і помітив талант хлопця. Він інтелігент, у минулому відомий спортсмен. Загинув під час автокатастрофи.
Аделія Бухенбах – власниця цирку. Врятувала Силу із в’язниці
Міха Голий – крадій, який став товаришем Івана Сили.
“Привокзальний волоцюга, пройдисвіт, злодій” Валет – “Велет виявився на голову меншим за Івана. Це був середнього віку чоловік, який роками заробляв на життя вуличними боями.”
Фікса – таємний агент поліції. “Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом і рухливими щурячими вусами. Коли він щось роздивлявся, то здавалося, ніби принюхується”
Магдебура – “Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебура. До того ж , він представляв силові органи. У молодості був поліцейським, і чи не в кожному поліцейському управлінні висів його портрет.
Бенцик – “Старший слідчий. Він сидів за столом у напівтемряві, направивши світло настільної лампи в обличчя. Це був його метод: створити максимальний дискомфорт обвинуваченому, аби той чимшвидше захотів говорити правду” Бідосько – “Колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по сусідству”
Не дуже часто серед моїх однолітків жваво обговорюються літературні твори, але бувають і винятки. Одним з таких виняткових поетів, які викликають інтерес не тільки у дорослих, а й у школярів, є відомий український поет Василь Голобородько. Якщо б мені довелося охарактеризувати його творчість одним словом, перше, що прийшло б мені на думку – це слово «дивно». І це цілком зрозуміло, адже тексти в поезіях Голобородька, досить дивні, незвичні і неочікувані. Та не тільки тексти, усе в творах цього поета є таким самим дивним і неочікуваним. Але перш за все дивує форма його поезій, яка максимально наближена до білого, вільного вірша. І хоча у цих віршах немає рими, але дуже добре простежується їх темп, який може раптово змінюватися, як змінюється темп у музичних композиціях. Та й образи, які створює Голобородька теж дуже несподівані. Це і слова, якими ми мовчимо на самоті, і зелене волосся дощу, і багато такого, що може зрозуміти лише людина зі щирою тонкою душею. Ці образи незвичні, але дуже захоплюючі і цікаві.
На перший погляд звичайні і нецікаві теми Василь Голобородько реалізує у своїй творчості досить незвичайно, що перетворює їх у предмети жвавого обговорення і привертає до цих тем увагу. Прикладом тому може бути все та ж поезія про дощ. Мабуть кожен поет, та не тільки поет, а й дехто з нас, писав вірші про це природне явище, бо навіть початківці обов’язково звертаються до цієї теми. Скоріш за все саме тому, коли бачиш у заголовку вірша слово «дощ», очікуєш звичного опису природи у дощ чи ще чогось банального. А ось у Голобородька дощ зовсім інакший. У його сприйнятті дощем стає зелене волосся, яке плете дощова хмара. І вплітає вона туди все, що заманеться – і самого ліричного героя, і хату поруч, і дерева навколо. А коли дощ закінчується, все миттєво змінюється. Хтось, набігавшись, а хтось нассись, повертається в теплий, немов гніздо, дім, а хтось залишиться на дворі насолоджуватися пре кращим вологим повітрям. Таке незвичайне бачення оточуючого світу характеризує поета як незвичайно талановиту людину, яка бачить все навколо по-своєму, людину, яка і пише по своєму, не звертаючи уваги на те, як писали до нього та як будуть писати після нього. У Голобородька і дерева вплелися в дощ, і річка вплетена зелене волосся дощу, наче дівоча стрічка. Читачу здається, що ліричний герой бачить якусь вищу гармонію світу, його єдність з людиною і природою, і, завдяки цьому ця поезія здається незвичайно свіжою і на здивування новою у безлічі подібних творів.
Приблизно таке ж враження на мене справляє і поезія «Ми йдемо», в якій Василь Голобородько звертається ще до однієї з традиційних тем української поезії і літератури. Читаючи цей вірш, ненароком згадуєш «Каменярів» І. Франка. Такий же самий вічний рух, такий же самий неспокій. Але Поезія В. Голобородька «Ми йдемо» – більш оригінальна, ніж твір І. Франка. У його вірші відчувається постійний рух, добре відчувається динаміка слова, рух героїв, рух думки, рух рядків і окремих слів, і все це загадково та гармонійно поєднується у незвичайно експресивний твір. Не менш характерна творчість В. Голобородька тим, що автор створює не тільки власний ритм, а й вигадує власні слова, які втілюють в собі глибокі почуття та мають дуже виразні значення. Наприклад, мені дуже сподобався вираз «тихомрійні села», який дуже добре передає атмосферу життя селян десь далеко від великих міст та сучасної цивілізації. З точку зору правопису такого виразу і навіть такого слова не існує, а ось з точки зору реально життя і тих, хто знає, що таке справжнє українське село, таке слово має право на існування. Дуже влучний епітет, бо як інакше назвати наші тихі, мальовничі села?!