Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Милосердя, чуйність, доброта завжди були притаманні нашим співвітчизникам. Цілком закономірним і природним вважалося до нещасному, знедоленому, захистити скривдженого, немічного і старого, дати притулок бездомному, поділитися останнім шматком хліба з голодним. Чуйність і доброта просто необхідні в житті людей, причому не тільки тим, хто потребує до а й тим, хто надає цю до Адже навіть звичайне добре слово, промовлене вчасно, може дуже до людині.
Будь-яка родина бажає виховати порядних, добрих дітей. Так і дядько Кирило виховував свого племінника Климка, головного героя повісті Г. Тютюнника. Хлопчик рано залишився сиротою, і дядько любив Климка, як рідного сина, а іноді й балував його гостинцями, які привозив з чергового рейсу. Він привчав хлопчика до самостійності і стежив за його успіхами в школі. Зі свого боку Климко відплачував такою ж турботою і любов’ю. Хлопчик вмів прибиратися, готувати їжу, він був турботливим, чуйним, організованим. І це далеко не весь перелік позитивних рис характеру Климка.
На початку війни дядько Климка загинув, хлопчик залишився не тільки без рідних, а й без даху над головою. Але до чужих людей він жити не пішов, щоб не обтяжувати їх. Климко швидко влаштовується сам, а потім ще й бере на себе турботу про улюблену шкільну вчительку з немовлям. Йому стає боляче, коли він бачить, як вона годує свою доньку чаєм замість молока, бо не має грошей, щоб купити їжу. Щоб не дати вчительці загинути від голоду, Климко вирішує відправитися у Слов’янськ, де можна було роздобути сіль. Від його рідної станції це місто було за двісті кілометрів, але сіль вдома була на вагу золота і на неї можна було виміняти багато продуктів, а головне — молоко для маленької доньки вчительки.
Спільне горе гарних людей єднає, а погані, навпаки, намагаються нажитися на чужих нещастях. Зустрічалися Климкові на шляху до Слов’янська і такі люди. Наприклад, Бородач з базару, який хотів за безцінь придбати плаття вчительки, і ворожка, і поліцаї. Та попри все, добрих людей було значно більше навіть у важкі часи війни. Якщо б не доброта людей, навряд чи хлопчик пройшов би усю відстань до міста. Та й сам Климко виявляє не менше доброти і сміливості. Він, ризикуючи життям, рятує незнайому дівчину від Німеччини, назвавши її сестрою, відмовляється від спокійного і ситого життя у тітки Катерини, яка виходила його у гарячці і хотіла навіть усиновити.
Не замислюючись піти на самопожертву заради інших, досить часто зовсім чужих людей — це те, що завжди допомагало нашим співвітчизникам вистоювати у важкі часи випробувань. Кожний такий вчинок — героїчний, вчинок, на який здатна далеко не кожна людина, та робили і роблять це люди, навіть не замислюючись над важливістю своєї до
Зараз, на щастя, життя не потребує від нас надзвичайного героїзму, але просто чинити добро, виявляти порядність і чуйність — це те, що може робити кожен з нас, те, до чого повинна прагнути кожна людина.