пісня супроводжує український народ протягом усієї історії його існування. У часи розквіту та занепаду, під час важких випробувань війнами, бідністю, національного гніту народна пісня допомагала людям. У ній – пам'ять про визначних історичних діячів, про минуле, щирі почуття. У радісні хвилини життя – при народженні немовляти, хрещенні, весіллі, на будь-яке свято – пісня неодмінно лунала, зігріваючи душу та підіймаючи настрій. Пісня допомагала в праці та в дорозі. Мабуть, така співуча в нас українська душа.
Є давня легенда, пов’язана з пісенністю українського народу. У ній розповідається про те, що Господь обдаровував усі землі світу багатствами, тож українській землі, яка постала перед ним останньою, не залишилося нічого, окрім народної пісні. Мабуть, ця легенда виникла в часи великих бід, що випали на долю нашого краю. Та пісня, пообіцяв Господь, до людям пережити всі лиха та ще й нестиме радість та світло.
В українських народних піснях живе вся історія нашого буття. У них і кохання, і побутове життя, і праця, і військова слава. Українські пісні надзвичайно мелодійні, щирі та прості. Вони нікого не залишають байдужими. Незважаючи на те, що багато з них народилися з болю, вони несуть світло та свято життя. У наших піснях немає жорстокості, агресії, навпаки – прагнення щастя, любові, добробуту, гумор, що найкраще характеризує національні риси нашого народу. Без рідної пісні ,як і без рідної мови, людина не може висловити своїх почуттів. От як пише про те І. Драч:
А пісня - це душа. З усіх потреб потреба.
Лиш пісня в серці ширить межі неба.
На крилах сонце сяйво їй лиша —
Чим глибше пісня, тим ясніш душа.
Народну пісню треба берегти, бо в ній – невичерпні багатства душі цілого народу.
Будь-яка життєва ситуація – своєрідна перевірка на мудрість. Найяскравіше ця істина проявляється тоді, коли розв’язання проблеми потребує максимальної концентрації душевних сил. Зокрема, у стосунках між людьми. Коли, приміром, конфлікти з невеликих перетворюються на найскладніші. Здавалося б, дорослі люди цілком свідомо оцінюють свої вчинки, та подеколи мимоволі створюють такі конфліктні ситуації, розв’язати які їм самотужки не під силу.
Відбувається це найчастіше там, де в людей бракує, а іноді й геть немає прагнення зрозуміти протилежну точку зору, де відсутня повага до чужої думки. Інакше кажучи, очевидна відсутність так званого толерантного ставлення до того, що різниться від твоєї думки, мови, культури.
Термін «толерантність» (від латинського tolerantia – терпимість до чужого життя, поведінки, звичаїв) увійшов до юридичної практики у XVII столітті в Англії з часів Олівера Кромвеля, лідера англійської революції. Як записано в Декларації принципів толерантності, прийнятій Генеральною конференцією ЮНЕСКО в 1995 році, цей термін означає «повагу, прийняття і правильне розуміння багатого розмаїття культур нашого світу, наших форм самовираження й ів прояву людської індивідуальності».
Отже, толерантність означає доброзичливе та терпиме ставлення до чогось чи когось. Основою толерантності є відкритість думки та спілкування, особиста свобода людини. Толерантність передбачає активну позицію людини, тобто, людина не повинна бути терпима до всього, наприклад, до порушення прав людини чи маніпуляцій. Толерантність – це не поблажливість і не мовчазна терплячість, не байдужість і не вседозволеність, це повага.
Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість спілкування та свобода думки, совісті й переконань – це єдність у різноманітності.
Сьогодні постає завдання виховання особистості, спроможної творчо мислити, вільно орієнтуватись у реаліях сучасного життя. Людина підпадає під спеціально організований вплив, спрямований на засвоєння нею моральних норм і правил, вироблення таких якостей, як патріотизм, національна гідність,толерантність, любов до праці, дисциплінованість, відповідальність, милосердя тощо.
Таким чином, толерантність, що виявляється у прагненні індивіда досягти взаєморозуміння й узгодження різних звичаїв, традицій, інтересів, думок без застосовування примусовості, методами роз’яснення, освіти, виховання – це «шлях до злагоди, в основі якої завжди перебуває компроміс з іншими, і з самим собою.»
Проголошуючи ідеї толерантності, людина має насамперед висувати відповідні вимоги до самого себе – стримувати власні прояви стосовно чогось або когось чужого чи відмінного завдяки проявам вольового акту.
Толерантність – це не поступки, чи потурання, а насамперед, активне ставлення до дійсності, що формується на основі визнання універсальних прав і свобод людини і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність, погляди однієї людини не можуть бути нав’язані іншим.
Толерантність – це моральна якість індивіда, що характеризує терпиме ставлення до відмінних чи наявних у людині поглядів, думок, звичок інших людей, незалежно від їх етнічної, національної або культурної приналежності. Це вміння краще розуміти себе й інших, вступати з ними в контакт, виявляти повагу й довіру, але її не можна ототожнювати з уседозволеністю, безпринципністю щодо протиправних дій, порушення норм і правил поведінки.
Толерантність допомагає людям краще оцінювати власні вчинки, дає розуміння того, як розв’язати конфлікт мирним шляхом, являє собою підґрунтя демократичної згоди.
Виховання толерантності посилює схильність до відповідних дій:уміння вести діалог, спілкуватися, вислуховувати іншого й висловлювати свої погляди, права таким чином, щоб інший міг їх розуміти; уміння дивитись на проблему в реальному світі й визнавати позицію іншого.
Отже, толерантність є доволі тонкою категорією, якої безумовно потрібно дотримуватись, оскільки вона визначає моральний, суспільний і демократичний розвиток суспільства.
Объяснение:
знаю много