Талант поетеси формувався під впливом багатьох факторів. У її творчість увійшла любов до українського народу, рідного краю, народної пісні (було зібрано та записано двісті двадцять п’ять мелодій, які пізніше видав окремою збіркою чоловік Климент Квітка). Була не тільки талановитою у поезії, а й прекрасно грала на фортепіано, чула покликання до музики, малювання. Говорила, що з неї кращий був би музикант, ніж поет, “але натура утяла мені жарт”.
Дівчина не мала ні середньої, ні вищої освіти, але належала до найосвіченіших людей свого часу. З легкістю вивчала мови – класичні, європейські – читала в оригіналі твори світових письменників. Робила переклади з німецької, французької, англійської, італійської, польської. У 1890 році написала підручник з історії народів Давнього Сходу для молодших сестер.
Твори писалися, линули, їх не можна було зупинити, але поруч завжди був суворий критик – мати. Перша поетична збірка, яка вийшла в 1893 році у Львові, недарма мала поетичну назву “На крилах пісень”. У цей час авторка ретельно працює над перекладами: Гоголь, Тургенєв, Міцкевич, Гюго, Байрон, виходить “Книга пісень” Гейне (92 переклади). Пробує свої сили в прозовому жанрі (мала форма): “Така її доля”, “Метелик”, “Весняні співи”, “Лелія”, “Жаль”.
1899 рік, у Львові виходить друга збірка “Думи і мрії”, де представлено поетичний доробок за шість років: власні болісні інтимні переживання, політична спрямованість.
Разом із творами формувався характер поетеси. Її настрої відбились у тематичному циклі політичних віршів “Невільничі пісні” (1895-1896 рр.). Авторка пройнялася ідеєю боротьби. Подібно Т.Шевченку говорить, що “народ сам носить кайдани і спить спокійно під ними”. Звучить полум’яний заклик до боротьби за соціальне й національне визволення народу.
Кожен з нас в тому чи іншому віці замислюється над питанням: що ж таке справжня дружба? Більшість людей, яких ми вважаємо своїми друзями, насправді всього лише наші знайомі, тобто ті, кого ми виділяємо з оточуючого нас суспільства. Нам відомі їх турботи, їх проблеми, ми вважаємо їх близькими нам людьми, звертаємося до них за до самі охоче допомагаємо їм у важкі часи. Здавалося б, прекрасні відносини – але таки немає повного одкровення. Ми не довіряємо їм свої найпотаємніші думки. Якщо до них приходить успіх, ми не радіємо за них так, як за самих себе. Це не сторонні нам люди, між ними існує певна близькість. Але чи можна назвати це дружбою?
Статус дружби можна привласнити тільки чесним, щирим стосункам, коли в них є взаємне почуття добра один до одного і готовність безкорисливо до в будь-яку хвилину плюс душевна близькість.
Про дружбу можна міркувати вічно, як, наприклад, про сенс життя або про любов … Можна гати її, але мало кому дано її щиро відчути. Скажу просто: “Дружба потрібна!” Дружба дає щасливу можливість прийняти іншу людину такою, якою вона є, не намагаючись переробити її під себе, пристосувати до власних потреб. Дружба – це радість спілкування, заснована на довірі та впевненості в надійності друга.
А ще хочеться сказати, що помиляються ті, хто стверджують, що дружба, яка існувала в далекому минулому, зникла в сучасному світі. Світ завжди буде наповнюватися друзями, які будуть постійно дарувати нам радість. Цінуйте друзів, адже це найпрекрасніші люди! Вони будуть з вами протягом усього життя!
Основа всякої дружби – це, звичайно ж, довіра. Я вважаю, що основний принцип дружби – не зраджувати один одного. Дружити – це вільно і добровільно ділитися тим, що важливо для мене: будь то моє майно, думки, почуття.
Але ділитися – не означає давати, ті, хто в «дружбі» дають або отримують, не мають ні найменшого задоволення від цього. Мені навіть шкода таких людей. Ділитися – це твоє бажання, щоб інша людина брала участь в тому, що тобі дороге. Довіра зміцнює дружбу. По суті, перевірка довіри і є перевірка дружби. Справжньому другу я довіряю безмежно. Я знаю, що друг не кине мене в біді і завжди до навіть якщо він зі мною не згоден. Дружня любов – найдорожче почуття. Дороге воно своєю незвичністю.
Звичайно, ніхто не ідеальний, навіть у друзів є недоліки, які можуть мені не подобатися. Але тим не менш, це друг. Більш того, навіть брехун не стане брехати другу, а ледар для друга зробить неможливе. Вибираючи друга, ми не шукаємо ідеалу, «богиню» або «принца на білому коні», нам просто потрібен той, на кого можна покластися, з яким нас пов’яжуть тісні стосунки і спільні цілі.
Жили чоловік і жінка. Вони мали єдиного сина, якого любили і пестили. Усі його забаганки виконували, особливо мати.
Коли Павлусь став юнаком, то був товстим, тільки, руки білі, бо не знали роботи. Батько скаржився, що з нього буде.
Якось вночі йому захотілось меду. Почав вередувати. Мати побігла в село, ледве знайшла, прийшла, а він спить. Через це захворіла і померла мати, а за нею і батько.
А Павлусю байдуже, все лежав і лінувався, а за ним доглядали його наймит і наймичка. І в себе в них ладилось, скрізь порядок був.
Якось на Зелені свята молодь пішла шукати скарб і хотіли взяти Павла з собою, щоб Щастя приманити, а той не захотів і сказав, шо як треба, то скарб і у вікно йому впаде, якщо на те воля Божа.
Ходили парубки так і не знайшли. Тут ідуть, а на дорозі дохлий хорт, вони заради жарту кинули його Павлусеві у вікно, а з нього висипалися дукати і золото. Хотіли забрати, та наймит не дав. Згодом Щастя прийшло до Павлуся, дівчину гарну знайшов, одружилися.
Так, що ж таке щастя? Усі люди різні, і бувають такі, як Павлусь, що нічого не роблять, а гроші мають. Та є такі, що не хотіли б бути схожими на Павлуся.