я народився та живу в україні, це моя батьківщина, мій улюблений куточок землі. я дуже люблю мальовничу українську природу. безкрає синє небо, яскраве сонечко, густі трави та квіти, міцні стрункі дерева. в усі пори року вони для мене найпрекрасніші в світі. хоч, я впевнений, на землі є багато красивих місць, не схожих на мою країну, і для тих, хто там народився, вони – найгарніші. і я б також хотів подорожувати та побачити всі дива світу на власні очі.
тут, в моєму рідному краю, живуть мої найближчі люди – батьки та друзі, знайомі та сусіди. завдяки ним я відчуваю себе частиною життя, почуваю себе як удома – потрібним та коханим. звичайно, інколи між нами трапляються випадки непорозуміння, та це не псує наших відносин. люди, що живуть поруч зі мною, розділяють ті ж радощі, турботи та сподівання, незважаючи на те, хто вони за національністю та якою мовою розмовляють. бо рідний край – це не місце на карті, не держава навіть, це кохання в серці.
мій рідний край – це мова, пісні, книжки. це знайомі з дитинства казкові герої. це найперші спогади про власне життя. на мою думку, втратити все це – величезне горе. згадуючи про людей, яким доводилося залишати батьківщину та жити на чужині, я можу уявити, як важко їм було. а ще гірше – бачити свій рідний край у занепаді, зруйнованим війною…
усі ми на землі – добрі сусіди, кожен з нас іде непростим шляхом власного життя. ми маємо поважати одне одного. я хочу, щоб ми жили мирно, щоб назавжди зберегти недоторканими дорогі для нас рідні місця, що для кожного з нас свої власні.
привіт, україно! пишу тобі з
ні, я не воюю: тут просто мій дім.
собака на дворі. і грушка солодка,
що тато майбутнім онукам садив.
криничка, що викопав дід на обійсті.
(за рогом на цвинтарі дідо лежить.)
вже осінь. в саду прибираємо
вгорі розлилась вереснева
у шафі книжки, що роками
і мамині вишивки квітнуть зі сті
у домі цім мама моя
і я виростала в будиночку ці
тут кожен камінчик знайомий з
із дому й до дому десятки
чому ж я сьогодні тікати повинна
з-під цих найрідніших, найближчих зірок?
я тут ховатись звикаю,
як постріли чую з гарячих
ні, я не жалі лиш хочу, щоб знала,
що я тут, на фронті, плекаю свій
