3. У колі українських літераторів, що мешкали у Празі, скромний і стриманий О. Ольжич (син Олександра Олеся) зовні нічим не вирізнявся. Неординарність його натури – політичного діяча, вченого і поета – ставала очевидною пізніше. О. Ольжич вірив у майбутнє України, вірив, що її час прийде. Прагнув і в особистому залишити після себе слід. Саме з розумінням степу як місця українського індивідуалізму та анархізму єднає О. Ольжич «дух руїни», що є засадничим в українській історії. Для автора українська історія – це «…боротьба двох сил:
конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожеранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною»
-
створюючи поезію О. Теліга ніколи не вдається до імітації чоловічої стилістики. Її лірична героїня сповнена суто жіночою мужністю, яка на відміну від чоловічої має не аполонівський, а діонісійський характер. Поезія О. Теліги наповнює символічними образами гарячого вина, палаючої лампади, сонця і блискавиць та ін., що вже були апробовані в текстах поетів-чоловіків, надаючи їм особливої жіночої сексуальної енергетики.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Що було далі, хлопчик не пам’ятає. Коли прийшов до тями, над ним важко зітхав Зульфат, а заклопотана Наталя Миколаївна обробляла рану. Це вони принесли його сюди, додому, у вагову три дні тому, як потім довідався Климко, і за ці довгі три ночі очей не зімкнули, тільки б він вижив. Та тепер уже все було позаду, Климко навіть злегка підвівся на ліжку, та вчителька сказала: «Ще трохи зачекай». Та Климко й не заперечував, бо життям був зобов’язаний віддячити цій ЛЮДИНІ.