У багатьох казках, байках, оповiданнях розповiдалось про протиставлення добра злу. Але В. Винниченко в оповiданнi "Федько-халамидник" показав це на прикладi двох хлопцiв так яскраво, що вже не вважаєш Федька розбишакою, вiдчуваєш симпатiю, повагу до нього, як до особистостi. Федько спочатку постає задерикуватим хлопчиком, який робить шкоду сусiдам, своïм однолiткам не дає гратися. Але читаючи далi про дружбу Федька з Толiком, розумiєш, що Федько - чесна i порядна людина. Вiн, нiчого не приховуючи, розповiдає батькам про те, чому на нього усi гнiваються. Вiн нiколи нi за кого не ховався, як його друг Толiк, та i другом його назвати можна лише умовно. Який же це друг, котрий не захистив - товариша, не розповiв правди, бо боявся, що буде покараний. Толiк - зла, хитра людина. А випадок iз чижом показує, що вiн усе життя буде хитрим, боягузливим, брехливим. Навiть смерть друга не вплинула на цього хлопця. Толiк - це хлопчик слабкий не тiльки фiзично, але й духовно. Бешкетування можна пробачити Федьковi, бо в нього добре серце i багато гарних рис. Хоча б те, що вiн намагався врятувати Толiка, розумiючи, що може загинути сам. Менi б дуже хотiлось, щоб у мене, та й в усiх були такi друзi, як Федько, - добрi, чеснi, на яких можна покладатися. I якомога менше таких, як Толiк, - брехливих, злих, що рятують тiльки себе, зраджуючи друзiв.
Народився Микола Кіндратович Вороний у 1871 році на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область) у заможній сім'ї ремісників, яка зберігала українські традиції. Батько був виходець з селян, був онуком кріпака, який свого часу зумів записатися до міщанського стану. Зате мати була з роду відомих українських діячів культури, до яких належав Прокіп Колачинский, ректор Києво-Могилянської академії. Мати передала маленькому хлопчику в спадок палку любов до української культури, народними звичаями, повір'ями, до української казки, пісні, легенди, а також до Кобзаря. Дитинство Миколи пройшло на Слобожанщині. З 80-х років Вороний навчається в училищі. Тут він знаходить себе - зближується з народниками, читає заборонену літературу. Його літературні смаки віддаляються від підліткового захоплення творами Жюля Верна і Майна Ріда. Разом з народовольцем Ерастовым Вороний організовує «Українську громаду». Його відразу ж виключають з училища з забороною вступу в університет і проживання у великих містах. Тим не менш, Микола, не довго думаючи, виїхав до Відня, потім до Львова, де спокійно продовжує своє навчання. Там він знайомиться з Франком, і навіть допомагає йому у виданні газет «Громадський голос», «Радикал». Потім стає актором, спочатку в театрі Крапивницкого, згодом працює в трупах Саксаганського, Васильєва. І навіть як актор мандрує містами та селами України та Росії. І в ці часи не залишає літературна творчість. В роки Громадянської війни Вороний виїхав за кордон. Тим не менш, він дуже переживає за долю України і в 1926 році повертається на Батьківщину. Здається, що все чудово, тим не менш, над поетом збираються чорні хмари. Знайшов він час повертатися! З-за доносів його виселяють з Києва, а потім засуджують на три роки сталінських таборів. Потім його доля невідома. Є свідчення, згідно яких Вороний ще довго перебував у в'язниці, а потім виїхав з Києва до Воронежа, де і помер в 1942 році. Але є інші факти: поет був розстріляний 7 червня 1938 року. Але повернемося до написання нашого твору. Звичайно, треба проаналізувати саму поему «Євшан-зілля». Вона нескладна для розуміння ідейно-образний зміст поеми лежить на поверхні. У цій поемі поет зачіпає проблему історичної пам'яті, уславлює борців і народних героїв, протестує проти національного і соціального гноблення. Через весь ваш твір має пройти одна-єдина думка про історичну пам'ять народу, про зв'язок її з минулим, сучасним. Особиста доля Миколи Вороного ніби відбилася в легенді-алегории про «Євшан-зілля». У висновку твору ваші міркування треба пов'язати з сучасністю. І протягом твору не забувайте про власні думки і враження.
Епітет — це слово чи словосполучення, завдяки особливій функції в тексті, допомагає слову набути нового значення або смислового відтінку, підкреслює характерну рису, визначальну якість певного предмету або явища, збагачує мову новим емоційним сенсом, додає до тексту певної мальовничості, насиченості.Епі́тет- визначення при слові, що впливає на його виразність. Порівняння – порівняно – проти Іменником порівняння українці користуються досить широко. “Чудним видалось йому самому порівняння тонконогої в коротенькій спідничці дівчинки з перепеленям на стерні” (Андрій Головко). Без порівняння – незрівнянно. “Щасливий буду, коли напишете мені про свої роботи, які мене без порівняння більш цікавлять, ніж власні” (Михайло Коцюбинський). Над усяке порівняння – незрівнянно більше, краще. У цих реченнях, висловах порівняння звучить цілком природно. Чого не можна сказати про фрази, в яких воно вжите з прийменниками в і при як відповідник російських по сравнению, сравнительно. Ось одна з них: “При порівнянні середніх місячних температур виходить, що найтеплішим місяцем у північній півкулі є липень”. Тут правильно було б: як порівняти середні місячні температури (порівнюючи середні місячні температури), з порівняння... виходить. Прислівник порівняно слушний там, де йдеться про порівняння з ким-, чим-небудь. “Порівняно з іншими Бронников мав добрий заробіток – професія машиніста по південних економіях вважалася досить дефіцитною” (Олесь Гончар). З таким самим значенням інколи виступає й прийменник проти: “І стіл був багатший проти звичайного” (Леонід Смілянський), “Проти того ж періоду минулого року...” (з газети). 2. Порівнюючи – порівняно Порівнюючи. Природно звучить як дієприслівник (якщо воно відповідає російському сравнивая): “Порівнюючи показники нинішнього і минулого років, бачимо рух уперед”. Однак як прислівник (аналогічний російському сравнительно) в сучасній мовній практиці вживається порівняно.
Федько спочатку постає задерикуватим хлопчиком, який робить шкоду сусiдам, своïм однолiткам не дає гратися. Але читаючи далi про дружбу Федька з Толiком, розумiєш, що Федько - чесна i порядна людина. Вiн, нiчого не приховуючи, розповiдає батькам про те, чому на нього усi гнiваються. Вiн нiколи нi за кого не ховався, як його друг Толiк, та i другом його назвати можна лише умовно. Який же це друг, котрий не захистив
- товариша, не розповiв правди, бо боявся, що буде покараний.
Толiк - зла, хитра людина. А випадок iз чижом показує, що вiн усе життя буде хитрим, боягузливим, брехливим. Навiть смерть друга не вплинула на цього хлопця. Толiк - це хлопчик слабкий не тiльки фiзично, але й духовно.
Бешкетування можна пробачити Федьковi, бо в нього добре серце i багато гарних рис. Хоча б те, що вiн намагався врятувати Толiка, розумiючи, що може загинути сам.
Менi б дуже хотiлось, щоб у мене, та й в усiх були такi друзi, як Федько, - добрi, чеснi, на яких можна покладатися. I якомога менше таких, як Толiк, - брехливих, злих, що рятують тiльки себе, зраджуючи друзiв.