Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України
Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.
Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.
Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».
Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні в травні 1936 р. Герінг підкреслив: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною». Очевидно, рішуча позиція (значною мірою Імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.
Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29— ЗО вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми. Підтвердження цього знаходимо у звіті співробітника американського посольства у Варшаві Д. Біддла «Погляди на можливі німецькі плани щодо «Великої України», направленому 15 грудня 1938р. президенту і держсекретарю США. У ньому зазначається, що « напередодні Мюнхенської конференції і на ранньому етапі постмюнхенськогоперіоду питання незалежності Української держави було одним із центральних».
Объяснение:
Цей роман, як американські гірки, і чекати від нього коштує всього: від захвату і запойного читання і до розчарування, обурення і навіть нервових стрессов.От перших 200 сторінок прочитаних в поїзді з захопленням, до безсоння і фразі чоловіка «все, ти не будеш більше читати цю книгу ». Хтось із оглядачів писав правильно: читаючи цю книгу, ти проживаєш окрему маленьку жізнь.Начнем з того, що мене зачепило, і змушувало читати далі: 1. Чоловіча дружба. Янагіхаре вдалося (вона сама ставила цю мету) описати ідеальні дружні стосунки. В інтерв'ю та й в тексті автор не сприймає традиційних шлюбних відносин, каже, що ця організація вже зжила. А ось дружба - немає. І ось тому відносини Джуда, Джей-Бі, Малкольма і Віллема виглядає дійсно ідеальними. У назві використовувала «чоловіча дружба», в романі майже відсутні жінки. Але дружба ця скоріше між чоловіками, ніж стереотипно «чоловіча». Тут є відданість, і турбота, і думки про одного, і відносини, які тривають роками. Автор описала відданість іншій людині без будь-яких вимог і мотивацій. Здається, про таке можна тільки мріяти.
2. Богемна творча тусовка. Роман часом нагадує глянець, але не плоский, а глянець з різними картинками і сферами життя - мистецтва, театру, архітектури, дизайну тощо. Також, це Нью-Йорк, але не зовсім реальний, а такий, про який ми мріємо. Як писала блогер Юлія Юрчук, ми все (творчі люди) мріємо про такого життя. Комуни, інтелектуальні розмови, вечірки. Все красиве і вишукане. Картини Джей-Бі, які за описами мені б сподобалися, захоплення архітектурою з дитинства Малькольма, акторське життя Віллема - все це не може не захоплювати, і не провокувати бажання хоча б трохи долучитися до такого життя.
3. Простота мови. Можливо, комусь він буде здаватися надто простим, навіть примітивним. Так, ти починаєш читати роман і захлинаєшся, це як блог, або лист, або просто переказ почутої на вулиці історії. Дуже прості слова і пропозиції. Без будь-яких ускладнень. Тут важко сказати, це плюс чи мінус роману. Мене часто такі тексти навпаки притягують до себе. Наче автор не намагається приховати (ся) себе і сенс історії за красивістю мови.
4. Зворушливі моменти. Якщо ви схильні до сліз, то можете сміливо запасатися паперовими хусточками. Мене зачепили декілька моментів. Вони також схожі на сцени з Голлівудських фільмів, атмосферою, якою просякнута вся історія. Але трохи інші. Це усиновлення дорослої людини, просто так (не заради матеріальної підтримки або чогось реального), а тільки заради факту. І ще одна історія про героя, який втратив маленького сина, і його невидимою зв'язку з колишньою дружиною через цю втрату. Не буду переповідати все, але ці речі були описані тонко і зворушливо.
5. Теми. Не можна дорікнути, що Янагіхара береться за неважливі теми. Вона дійсно зачепила те, про що говорити треба, навіть необхідно. Про насильство над дітьми, над хлопчиками, про долі сиріт, травмах дитинства, які супроводжують нас усе життя; а також про нашу епоху «пост» - (раси, гендеру, традиційних цінностей і т.п.). Ці речі дуже цікаві і важливі. Але перша тема - дуже крихка. І мені здалося, що автор трохи з'їхала в бік і перегнула палицю. Я б хотіла про це почитати, але не так.
І кілька причин, які відштовхували мене від тексту:
6. Невиправдані сцени насильства. Автор вибирає шлях дуже відверта, пряма, без прикрас. Неначе бере палицю і лупить по читачеві. Головний герой Джуд свою історію не може нікому розповісти (це для нього занадто травматично, він сам ледь з нею живе), і єдиними слухачем-читачем її стаєте ви. Тобто Янагіхара фактично шкодує всіх, крім тих, хто опинився з текстом один на один. Після певного моменту виникає відчуття, що ми живемо в самому жахливому світі, що гірше бути не може. Я довго думала про те, для чого вона це зробила. Для чого вона занурює голову читача в бруд, і тримає за волосся, щоб не дай бог не виринула? В одному з інтерв'ю Янагіхара розповіла, що сперечалася з редактором щодо цих сцен і кількості страждань в тексті, скільки читач зможе винести. Письменниця хотіла свідомо все перебільшити. Не тільки насильство, а й почуття, любов і жах. Ось це мене засмутило. Я не хочу, щоб на мені щось перевіряли. Так, за словами автора, ця історія могла б статися (вона вигадана). Згодна. Але навіщо нам її переживати? Щоб просто перевірити міцність нервів, нууу сумнівна мета для літератури. Тут хай краще писала б жанрову літературу, м'ясисті трилери, у них є своя аудиторія. У дитинстві Янагіхара любила допомагати в морзі подрузі сім'ї, і це добре характеризує міцність її нервів. На жаль, чи на щастя, не у всіх такі.
7. Образ героя. Джуд - жертва і кат самого себе, мученик, і геніальний адвокат, і людина з найжахливішим в світі дитинством і дуже навіть хорошою (зовні) дорослим життям. Незважаючи на все це, його внутрішнє життя не так сильно змінює
