25 липня 1964 року мала відбутися дуель між Вітькою Горобцем і Петром Білим за наступними умовами: дистанція – 12 кроків, зброя – вогнепальна, право першого пострілу – Вітька, секунданти – Федько Котигорошко та Юрко Гречаний, причина: серце Галі Козачок.
Напередодні дуелі Федько наказує Вітькові не спати цілу ніч, нічого не їсти, не переживати, що його уб’ють (вмирати ж лише раз, як каже дід Свирид)-це все він прочитав у книгах, які він дуже любив.
Напередодні дуелі без якоїсь частини 14-річний Вітька зізнається Федькові, що закоханий у Гальку і останній з радістю пропонує свою до він пропонує заспівати серенаду.Все закінчується тим, що вони помиляються і "співають серенаду" під хатою баби Хіврі, на них кидається собака Сірко і вони тікають.
Справжній друг Федько різними намагається до приворожити Галю: за до чарівного зілля, пише їй романтичного листа "від Віті", і це недарма, Галя призначає побачення Вітьці.
Але хитра Галя водить за носа Вітьку. загадує йому різну хозяйську роботу, яку йому до виконувати Федько, але коли вони бачать що вона гуляє з Петром Білим, а вони працюють, їх проймає злість- це стає причиною для дуелі.
Дуель закінчується втечою ворогів, але самопал, зроблений Федьком розриває, й вибиває Вітьці зуба.
На вибух прибігає міліціонер Причепа, хапає Вітьку, приводить до дільниці і замикає у камері, сюди ж саджають й Петра, Галя приходить навідати Вітьку, й пояснює йому все, ситуація між ними покращується, Вітьку щиро радіє.
У другій частині Вітька йде на побачення з Галею у кіно, за до порад Федька він прибирає гарного вигляду, і намагається вдавати з себе"дорослого", смалить цигарки, та підпалює тин бабі Прісці, але побачення переривається тим, що Вітька хоче поцілувати Галю, як герой кіно, але приходить Федько.
Федько радить Вітькові зробити дарунок Гальці і йде красти сливи у садок до діда Свирида, коли його помічають, він тікає, але налітає на комірника з якого починає сипатися зерно, підходе Причепа і висловлює подяку Федькові, що той допоміг зловити злодія зерна.
Далі Федько радить Віті свататися, і йде у ролі свата до Галининої хати. Там її мати пропонує прийти з хлібом через років 10 і насипає Федькові в карман гарбузового насіння. Федько і Вітька лузають насіння і вирішують, як далі жити. Федько бере ніж, вишкрябує на дереві "Вітька + Галька" і каже, що 10 років вони почекають.
Григорій Савич сковорода — український філософ, учений, поет, який був дуже популярний свого часу в усіх колах української людності — від європейськи освіченого пана до малописьменного селянина. Таким і залишився донині.
Г. С. Сковорода не мав домівки, сім'ї, свого майна, але він ніжно любив людей, особливо дітей і молодь, любив педагогічну працю, яку не раз залишав не зі своєї вини і до якої не раз охоче повертався.
Час, коли жив Г. С. Сковорода, був безпосереднім продовженням історичної епохи, що настала після возз'єднання у 1654 році України з Росією.
Ідейна атмосфера Росії середини і другої половини XVIII століття, яка склалася в результаті діяльності прогресивних мислителів, письменників, публіцистів, певним чином, у прямій чи опосередкованій формі, впливала на формування світогляду Сковороди.
Ідейна спадщина і діяльність Г. Сковороди були зумовлені історичними умовами свого часу, загальним характером і особливостями тогочасної суспільної думки і духовної культури взагалі. У світогляді і художній творчості філософа-гуманіста, письменника-демократа відбились великі зрушення в економічному, політичному і культурному житті середини та другої половини XVIII століття.
Необхідною умовою реалізації вищих потенцій як окремої особи, так і суспільства в цілому, за Сковородою, є свобода. Виходячи з гуманістичних позицій передових діячів віку просвіти, український мислитель багато уваги зосередив на обґрунтуванні тієї думки, що свобода — це вищий дар і благо людини, притаманні їй за самою природою речей, але через злу волю відняті в неї гнобителями та експлуататорами. Наявність чи відсутність свободи є головним показником будь-якого життя індивідуума чи суспільства. Відчуження її у багатьох випадках неминуче веде до несправедливості, розбрату, панування антигуманних суспільних відносин. Свобода — це головна мета, до якої повинні прагнути трудящі люди. Сам мислитель свободу називав «головною мірою» у житті.
У пісні «De Libertate» («Про свободу») Сковорода оспівує героїчних борців за народну волю, зокрема прославляє Богдана Хмельницького, що боровся за визволення українського народу від польсько-шляхетських поневолювачів, за возз'єднання України з Росією.
Будь славен вовек, о мужеизбранне, Вольносты отче, герою Богдане.
Свобода, як говорить про це Сковорода, є також умовою прискореного і плідного розвитку освіти, науки, культури в інтересах всього народу. У цьому наочно проявляється гуманізм селянського просвітителя, його бажання зробити кожну людину праці гідною її справжньому призначенню — творця свого власного і загального щастя.
Становище людини в суспільстві, згідно з переконанням мислителя, повинно визначатися не родоводом, багатством або чинами, а «сродностью», під якою він розумів природний нахил до праці, здатність людини виконувати ту чи іншу роботу. Праця самою природою призначена супроводжувати все життя людини, вона є потребою кожної здорової, не зіпсованої неробством особистості.
Сковорода був переконаний, що принцип «сродної» праці повинен лежати в основі всього фундаменту суспільства.
За глибоким переконанням Г. С. Сковороди, наука, наукове пізнання є одною з головних передумов досягнення щастя. Звідси — висока в цілому оцінка значення науки як для особистого, так і суспільного життя. Уже в процесі самого пізнання, доводив український мудрець, міститься джерело справжньої насолоди і морального задоволення людини, яка систематично прагне заглибитись у суть речей і суспільних відносин, пізнати саму себе, своє місце і покликання в світі. Пізнання не повинно бути самоціллю, воно — засіб досягнення певної практичної мети, умова реалізації природних здібностей, притаманних тій чи іншій людині.
Власне, про науку мова може йти лише тоді, коли її справжнім призначенням є сприяння досягненню щастя людини.
Основною категорією етики Г. Сковороди є щастя. Мислитель був переконаний, що його етичне вчення не тільки дає відповідь на запитання, що таке щастя, а й указує людині практичний шлях до нього. Проблеми щастя, пошуку соціальної істини, праведного життя займають центральне місце у творчості поета-філософа. Темі щастя присвячено значну частину збірки «Байки Харківські» і цикл діалогів, написаних у першій половині 70-х років, а саме: «Розмова п'ятьох мандрівників про істинне щастя в житті», «Алфавіт, чи Буквар світу» тощо.
Шлях до морального вдосконалення, говорив Сковорода, лежить через науку, освіту, працю. Лише завдяки мудрості та істинному знанню можна досягти найвищого блага, позбутися пороків і зла, оскільки «як глупота є мати всіх пороків, у тому числі і пихи..., так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності...»
Етика Г. С. Сковороди пройнята оптимізмом і вірою в майбутнє, вона несумісна з церковним вченням про природжену гріховність людини. Філософ часто говорив, що людина за своєю природою не зіпсована, добра і чуйна, що «справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям».
Образ Грицька Чупруненка в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного Антиподом Чіпки в романі виступає Грицько Чупруненко. За походженням він, як і Чіпка, селянин, бідняк, він також зазнав злиднів. Грицько — найближчий приятель дитячих літ Чілки — обирає інший життєвий шлях. Хоч росли вони в однакових умовах, та шляхи їхні розійшлися. Життєвим ідеалом Грицька стає «хата тепла, жінка-любка та мала дитина». Невдачі, бідування, злидні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство щодо Чіпки, зневага свого товариша — це так само своєрідна трагедія Грицька. Грицько, такий самий сирота й бідняк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно господарювати на ній. Образ Грицька допомагає краще зрозуміти постать Чіпки, виразніше побачити класове розшарування, яке сталося на селі після реформи 1861 року.
25 липня 1964 року мала відбутися дуель між Вітькою Горобцем і Петром Білим за наступними умовами: дистанція – 12 кроків, зброя – вогнепальна, право першого пострілу – Вітька, секунданти – Федько Котигорошко та Юрко Гречаний, причина: серце Галі Козачок.
Напередодні дуелі Федько наказує Вітькові не спати цілу ніч, нічого не їсти, не переживати, що його уб’ють (вмирати ж лише раз, як каже дід Свирид)-це все він прочитав у книгах, які він дуже любив.
Напередодні дуелі без якоїсь частини 14-річний Вітька зізнається Федькові, що закоханий у Гальку і останній з радістю пропонує свою до він пропонує заспівати серенаду.Все закінчується тим, що вони помиляються і "співають серенаду" під хатою баби Хіврі, на них кидається собака Сірко і вони тікають.
Справжній друг Федько різними намагається до приворожити Галю: за до чарівного зілля, пише їй романтичного листа "від Віті", і це недарма, Галя призначає побачення Вітьці.
Але хитра Галя водить за носа Вітьку. загадує йому різну хозяйську роботу, яку йому до виконувати Федько, але коли вони бачать що вона гуляє з Петром Білим, а вони працюють, їх проймає злість- це стає причиною для дуелі.
Дуель закінчується втечою ворогів, але самопал, зроблений Федьком розриває, й вибиває Вітьці зуба.
На вибух прибігає міліціонер Причепа, хапає Вітьку, приводить до дільниці і замикає у камері, сюди ж саджають й Петра, Галя приходить навідати Вітьку, й пояснює йому все, ситуація між ними покращується, Вітьку щиро радіє.
У другій частині Вітька йде на побачення з Галею у кіно, за до порад Федька він прибирає гарного вигляду, і намагається вдавати з себе"дорослого", смалить цигарки, та підпалює тин бабі Прісці, але побачення переривається тим, що Вітька хоче поцілувати Галю, як герой кіно, але приходить Федько.
Федько радить Вітькові зробити дарунок Гальці і йде красти сливи у садок до діда Свирида, коли його помічають, він тікає, але налітає на комірника з якого починає сипатися зерно, підходе Причепа і висловлює подяку Федькові, що той допоміг зловити злодія зерна.
Далі Федько радить Віті свататися, і йде у ролі свата до Галининої хати. Там її мати пропонує прийти з хлібом через років 10 і насипає Федькові в карман гарбузового насіння. Федько і Вітька лузають насіння і вирішують, як далі жити. Федько бере ніж, вишкрябує на дереві "Вітька + Галька" і каже, що 10 років вони почекають.