Першою, історичною, темою повісті «Дорогою ціною» є зображення героїчної боротьби селян-кріпаків за волю. Вступна частина, у якій становище українського народу порівнюється з уярмленим диким туром, відіграє роль експозиції. Перші розділи твору знайомлять читача з обставинами життя головних героїв: Остап Мандрика змушений тікати від пана, який погрожує «оббілувати» його «за сміливе слово». Кохану Соломію пан силоміць віддав заміж «за хурмана». І хоч як важко було Остапові залишати рідну сторону, проте він зважується на втечу. Вірна Соломія наздоганяє його у дорозі. Подолавши нелегкий шлях, герої разом із такими з бідаками чекають перевозу через Дунай на турецький бік. Але зненацька з'являються козаки, Остап із Соломією ховаються від переслідування у плавнях. Коли нарешті вони перетинають Дунай, випадкова куля зранює юнака. Ці обставини приводять утікачів до циган, причетних до крадіжок і вбивства. Остапа арештовують разом із циганами. Усі спроби Соломії визволити коханого не увінчалися успіхом. Тоді вона зважується на відчайдушний учинок: разом із Іваном Котигорошком організовує напад на вартових, але гине у холодних дунайських хвилях. В епілозі зображено старого Остапа, який не забув свою Соломію, через роки пронісши кохання до неї. Отже, другою, романтичною, психологічною темою твору є вічність і незнищенність кохання.
Сірки переїхали на Далекий Схід з Полтавщини ще в 1887 р. Люди зустрілися з диким лісом, незвіданим краєм, з труднощами. Але працелюбні українці вижили: сіяли хліб, саджали городину, полювали, і земля щедро винагородила їх. Зажили гарно, містечко Києвом назвали, хати мазали, як і в Україні. Було це аж до нових порядків, коли і люди перевелись, і життя змінилось. Тоді кинули Сірки все нажите, пішли далі в тайгу та й стали тигроловами. Старий Сірко відповідально ставився до праці, був небагатослівний, стриманий у почуттях. Він робив усе, щоб зберегти міцний добробут своєї сім’ї. Батько родини підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину, «по-своєму таки віку доживати». Кмітливість і відвага стали спадковими рисами сім’ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружних дітей, привчили їх до праці. Мати у сім’ї була ніжною горлицею, що всіх привітала, годувала, ніжно любила. Діти виховувалися в атмосфері доброзичливості, взаємоповаги. Мати родини - вперше постає перед очима Григорія в національному одязі. У неї приємний голос: «Такий, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сина, разом з дочкою виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є… У сміливих щастя завжди є…» Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано за старим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі люди, які уособлюють в собі кращі риси українського народу. Сім’я Сірків керується законами християнства. Вони вірять у Бога, бо він їм дає і одяг, і їжу, і промисел. Цікавими є у творі розповіді про дотримання у родині Сірків звичаїв та обрядів українського народу: це і любов до народної пісні, вишивання рушників, святкування Різдва, Святої вечері тощо. Сім’я Сірків — це не лише гарна родина, це міцне родовідне дерево української нації, з якого відродилась і утворилась нова держава і нова людина. У Сірковій родині ми вбачаємо долю своєї України. І. Багряний з оптимізмом утверджує, що плекаючи сім’ю та родину, ми відроджуємося, стаємо сильним і неподоланим народом, а відтак, і щасливим, бо ж «сміливі завжди мають щастя».
