Вагомою є думка дослідника М.Мандрики про те, що питання освіти завжди цікавили І.Нечуя-Левицького як учителя. На Україні, в Польщі, Молдавії митець відчував складність навчання школярів "чужою" мовою Мабуть, саме тому й повстав проти русифікаторської політики запровадженої офіційною школою, протестував, щоб не пригнічували і не нехтували національною мовою. З цього приводу письменник написав кілька статей, серед яких стаття "Органи російської партії", у якій автор висміяв політику обрусіння з боку царського уряду. Він зазначав, що у школах запроваджували класичну грецьку і латинську мови, "щоб ними забивати голови учням, відволікати їх від революційного впливу передової європейської думки; проте грецька і латина вбивали в молоді не лише думку, а й здоров’я. Цей виступ проти реальної науки, натуральної історії, перешкоджав прогресу, тягнув школу назад".
Як писав І.Нечуй-Левицький, "Хто ж з нас буде любити того, хто зв’язує нам руки, суне нам свою мову, виганяє з України нашу українську національність, забороняє нам любити свій народ, дбати о його освіті? Хто ж подякує за таку ласку? Ми не хочемо ні "обрусіння", ні ополячення, не мадьяризації, хочемо зістатися русинами-українцями і не допустимо знущання над нами, робити експерименти всякої пропаганди над п’ятнадцятьма з половиною мільйонів нашого українського народу".
Національні почуття І.Нечуя-Левицького весь час травмувалися, бо він постійно відчував зневагу до української мови, культури. Тож не дивно, що національна ідея домінувала як у його художніх творах, так і літературно-публіцистичних статтях ("Сьогочасне літературне прямування", "Українство на літературних позвах з Московщиною"). Дожовтнева критика звинувачувала І.Нечуя-Левицького у пропаганді буржуазного націоналізму. Однак ми погоджуємся зі справедливою думкою дослідниці Н.Зінченко про те, що "весь "націоналізм" І.Нечуя-Левицького полягав, власне, у прагненні відстояти право народу говорити рідною мовою і розвивати свою культуру".
Повість про «трудних» дітей і вчителів, які працюють у спецшколі для юних правопорушників, про повсякденний педагогічний подвиг, а також про духовну красу наших сучасників - самовідданих підкорювачів «української Сахари» в пониззі Дніпра, про їх нелегкі долі і славні трудові звершення. «Бригантина» - це поетичний гімн людинолюбству, довір'ю до юного громадянина, віри в його духовний розвій. Багато залежить тут від сім'ї: до спецшколи ж бо Кульбаку і його друзів по нещастю привели якісь родинні незлагоди. Зробила свій вплив і вулиця, котра й донині становить серйозну загрозу у вихованні дітей. Кращі сторінки повісті присвячені показові праці, яка «переростає у красу».
