ГЕРОЇЧНИЙ ОБРАЗ КОЗАЦЬКОГО ВАТАЖКА. Перегортаю сторінки історії: набіги половців, монголо-татарських орд, розтерзання польською шляхтою та російською імперією. Десятки народів хвиля за хвилею прокотилися нашою землею, поки не усвідомила вона себе врешті-решт Україною. За її незалежність і волю боролися славні гетьмани. Але вороги не давали країні піднятися, вирватися з ярма. Волелюбний народ боровся, мечем і словом відстоював свою національну гідність.
Із болем, із щемом у серці писав Т. Г. Шевченко про долю України, плакав пекучими сльозами, що не міг захистити її. Тому часто звертаючись до героїчних подвигів козацтва, намагався розбудити національну свідомість свого народу. Патріотизм, прагнення до свободи, любов до рідного краю повинні бути у нас в крові, заповідані ще козацькими лицарями.
Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність. Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети. Важливими факторами розвитку давньої української літератури були церква і релігія, бо інтенсивний розвиток нашого письменства пов’язують із прийняттям християнства.
Давня українська література розвивалась в своєрідних умовах.
Скласти хронологічну таблицю життя П. Тичини можна так: 11 (23).01.1891 – народився у с. Піски Чернігівської губернії. З 1897 – навчання у земській початковій школі. 1900 – стає співаком хору у Єлецькому монастирі. 1906, червень – помирає батько. 1906 – пише вірш «Сине небо закрилося». 1907 – закінчує училище. 1907-1913 – навчання в Чернігівській духовній семінарії. 1912 – вперше друкується твір «Ви знаєте, як липа шелестить». 1913 – друкує оповідання «Спокуса», «Богословіє», «На ріках вавілонських». 1913-1917 – навчання у Київському комерційному інституті (економічний факультет). 1914-1916 – працює рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. 1917 – працює завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада». 1918-1919 – працює завідувачем відділу поезії журналу «Літературно-науковий вістник». 1919 – друкує першу збірку – «Сонячні кларнети». 1920 – працює завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР. 1924 - працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка. 1923 - переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт». 1927 – входить до організаії ВАПЛІТЕ. 1934 – переїздить до Києва і поселяється в будинку письменників Роліт. 1941 – письменника було евакуйовано до Уфи у зв’язку з початком війни. У кінці 1950-х й 1960-ті – виступає з критикою шістдесятництва. 16.09.1967 – помер у Києві.
ГЕРОЇЧНИЙ ОБРАЗ КОЗАЦЬКОГО ВАТАЖКА. Перегортаю сторінки історії: набіги половців, монголо-татарських орд, розтерзання польською шляхтою та російською імперією. Десятки народів хвиля за хвилею прокотилися нашою землею, поки не усвідомила вона себе врешті-решт Україною. За її незалежність і волю боролися славні гетьмани. Але вороги не давали країні піднятися, вирватися з ярма. Волелюбний народ боровся, мечем і словом відстоював свою національну гідність.
Із болем, із щемом у серці писав Т. Г. Шевченко про долю України, плакав пекучими сльозами, що не міг захистити її. Тому часто звертаючись до героїчних подвигів козацтва, намагався розбудити національну свідомість свого народу. Патріотизм, прагнення до свободи, любов до рідного краю повинні бути у нас в крові, заповідані ще козацькими лицарями.