ответ:Цитатна характеристика Сергія із твору "Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера" Ярослава Стельмаха.
"Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий... А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло". - "Це ж не Митько!.. Приятель його, Сергій."
"Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина."
"Спиш! Йому довірили пост, а він спить... Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?!"
"Мені нічого було відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені... Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір'я. Горе мені!"
"Докори совісті люто вгризались у моюдушу, шматували її на дрібні клаптики."
"Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: "Ну що я, - думалось мені, - у порівнянні хоча б із оцим деревцем? Якась комаха! А в порівнянніз цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?"
"А зоологія, по твоєму краща? Я одного разу поглянув у підручник - там якісь кишковопорожнинні, гадюки - бридота одна!... Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе."
"Куди, ти що... Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти! - тягнув я його [Митька] що було сили."
"Але ж не ризикувати життям!"
Объяснение:
Епізоди:
1) Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав бог родини абощо, так на радощах частує вся кого, хто б не йшов або їхав улицсю. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель,— тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами.
2) Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: "Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську".
3) Череваниха з дочкою самі не знають, чого злякались. Бо сі гультяї ідуть не по людськи: не глядять і дороги, а так куди здря і мчаться по гаю; тілько все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують і ззаду не остаються. А коні наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди поміж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаєчься копитами на кручу, то отеє з кручі кинеться в проваллє, і не видно її стане, тілько глухо тупотить і хропе у байраці. Наші не раз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонці кармазинами.
Тема
Доля України, нації
Ідея
Державне самоутворення України Жанр- вірш