Наталка — народний ідеал української жінки. У цьому образі є всі ті якості, які притаманні для молодої дівчини в народних піснях, казках… Наталка вродлива, трудівниця, невсипуща хазяйка, розумна, чемна, привітна, ласкава, любить і шанує свою матір, але, поважаючи інших, вона вимагає поваги і до себе. Глибоке, вірне, самовіддане кохання Наталки до Петра відтворено таким, яким це почуття зображено в народних піснях. Наталчин ідеал сімейного щастя співпадає з народним. Наталка завжди чарує великою пошаною до матері, до старших, своєю працелюбністю, дівочою чистотою, скромністю і відданістю великому коханню. Петро — представник трудового народу. Поставлений автором у типові умови тогочасної дійсності, сирота Петро виховується у чужій родині, з якої був вигнаний за те, що покохав доньку свого багатого покровителя (Наталка говорить, що Петро був бідний, любив її і за те потерпів і мусив її оставити), і блукає по заробітках. Але сам образ не є цілком типовим. Як на бурлаку-заробітчанина, Петро надто чутливий, м’яко- хараткерний, нерішучий, слабовільний. Разом з тим у п’єсі ці риси характеру Петра мають і соціальну та психологічну вмотивованість: вони є результатом залежного, підневільного становища сироти-бурлаки Микола — сирота без роду, без племені, без таланту і без приюту. У цьому образі І. Котляревський відтворив патріотизм українського трудового народу. Найсильніше почуття в Миколи — прагнення до особистої волі, прагнення позбутися залежності від багатіїв. Його мрії не обмежуються бажанням мати сім’ю, власну хату, господарство. Він прагне волі, хоче незалежного життя. Єдиним місцем, де бідна людина могла почувати себе хоч відносно вільною, в той час були причорноморські степи, куди й направляється Микола. Але він любить свій поневолений край, пишається тим, що його рідна Полтава благоустроюється: «…вулиці застроюють новими домами, то кришки красять, то якісь пішоходи роблять…— аж дивитися мило» Тетерваковський — тип дрібного чиновника часів кріпосництва. Тетерваковський — дворянин, але займає найнижчу посаду, яку могла одержати людина його середовища: він — возний, розвозив різні папери до повітових судів, виставляв майно на продаж тих, хто заборгувався. Складав також різним людям позови, скарги й ін. Ця служба відкривала йому можливість обдирати клієнтів, багатіти за їхній рахунок) Возний виховувався у середовищі чиновників, хабарників, сприйняв погляди та переконання цього середовища і керувався ними все життя) Виборний Макогоненко — тип заможного українського селянина, який вибився на дрібного сільського урядовця. Возний характеризує виборного як хитру і вертку людину. «Ти умієш увернутися — теє-то як його — хитро, мудро, недорогим коштом,— говорить він виборному, вмовляючи його згодитися висватати Наталку. На ці ж риси вдачі «старшого в селі» вказує і Микола: «…чоловік і добрий був би, так біда — хитрий, як лисиця… і на всі сторонни мотається: де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже» Терпилиха — типовий образ селянки-біднячки. Усі вчинки і поведінка героїні визначаються перш за все глибокою материнською любов’ю. Вона якнайгарячіше хоче своїй дочці-одиначці щастя, бореться за нього. Але її розуміння щастя зовсім протилежне Наталчиному: для неї воно — в достатках. У минулому багата, а тепер дуже бідна, вона добре знає перевагу багатства над бідністю. Терпилиха бачить, як її дочка б’ється над чужою роботою, щоб забезпечити матір, і цінує це. Але, добре знаючи сучасні їй умови життя, вона прекрасно розуміє, що чесною працею злиднів не позбутися.
Історичне минуле України багате як звитяжними, так і болісними епізодами. Турецько-татарські напади тривалий час спустошували українські землі. Жінки, вивезені на чужину ставали служницями, чоловіки невольниками, що виконували важку роботу, але найстрашніша доля чекала молодих дівчат, які потрапляли до гаремів. Козаки, борючись з нападниками, влаштовували походи на чужинців, але бувало так, що в бою перемагали не українці, а турки чи татари. Тоді козаки опинялися в неволі.
Саме такий епізод з історії нашої держави покладено в основу думи "Маруся Богуславка". З тексту ми довідуємося, що Маруся — дочка попа з Богуслава, але в неволі "потурчилась, побусурменилась", тобто прийняла мусульманство. Проте навіть такий стан речей не заважає дівчині пам'ятати Україну, батьків, допомагати своєму народу. Мабуть, Маруся стала дружиною якогось значного турецького пана, адже він тримає в темниці "сімсот козаків, бідних невільників". Турок довіряє своїй "дівці-бранці", і на час свого від'їзду віддає їй ключі навіть від темниці з невільниками. Мабуть, він кохає її, а вона відповідає йому взаємністю, тому навіть віру змінила. Маруся "потурчилась", але не забула своєї батьківщини: скориставшись нагодою, вона випускає козаків на волю. На наявність почуттів між турком і Марусею вказує також той факт, що дівчина не втікає на батьківщину разом із козаками, а залишається на чужині, хоча, напевно, її чекає покарання за вчинене. Дівчина навіть просить козаків переказати її батькам, щоб не збирали гроші на викуп доньки, тобто знову бачимо свідоме рішення залишитися на чужині, хоча є у ньому і якесь жалкування над власною долею, над життям "для розкоші турецької, для лакомства нещасного".
Тобто в народній думі, короткій за обсягом, стислими колоритними мазками створено неоднозначний образ жінки-полонянки, яка продовжує любити свій край і вболівати за нього, але інше, так само сильне, почуття тримає її на чужині.
У такий б розуміючи зміст частин вислову М. Драгоманова, я запитую себе: чи добро може народитися зі зла, любов — з ненависті, людяність — з жорстокості, правда — з брехні, справедливість — з облуди? І відповідаю: категорично ні! Отже, і насправді чиста справа не може залишитися чистою, якщо вона буде зроблена не гідними засобами й бо чистота народжується лише з чистоти.
У виправданості такого твердження мене цілком переконують факти історії. Гляньмо: на початку XX століття на наших теренах починає реалізуватися одна з найпрекрасніших, як на мене, справ — побудова суспільства, заснованого на братерстві, рівності, тобто комуністичного суспільства. Чи погана це справа? В ідеалі, звичайно, ні, адже, погодьтеся, прекрасно було б жити в суспільстві, де немає нерівності й горя, визиску й знущань... Однак якими руками ця справа втілювалася? Сталінсько-єжово-беріївськими, по лікті кривавими! Закономірно виникає питання: чи залишилася ця висока справа такою ж високою після того, як її «освятили» закривавлені руки? Безперечно, ні!
Якщо справа дійсно чиста у своїй основі, то, впевнена, завжди й засоби її чесного, людського досягнення. У цьому переконує чимало зразків, поданих митцями у творах художньої літератури. Візьмімо, наприклад, історичний роман П. Куліша «Чорна рада». Один із героїв цього твору — хроніки Петро Шраменко, ставлячи на меті здійснення добрих справ, завжди дотримується принципів порядності, чесності. Навіть на підступ і жорстокість він відповідає вчинками, гідними людини з «чистими руками». У результаті йому вдається досягти бажаних результатів і стати щасливим чоловіком.
Отже, запропоновані вище міркування й приклади логічно підводять мене до висновку, що справи гідні, вартісні, чисті мають робитися винятково гідними й порядними людьми. Жодна висока ідея не може виправдати мерзенність засобів її реалізації, що з усією повнотою розумів Михайло Драгоманов, стверджуючи: «Чиста справа вимагає чистих рук».