Війна — страшне слово. Вона несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю чоловіків, які зі зброєю в руках пішли на фронт, а також на долю дітей, жінок, старих, що залишилися в окупації, тяжко працювали, потерпали від голоду та холоду. Але часто ми сприймаємо ті події тільки під одним кутом — очима наших співвітчизників, забуваючи, що по той, "інший", бік знаходилися також чуйні, добрі, працьовиті люди. Вони також були жертвами амбіцій політиків, що змагалися між собою за перерозподіл світу. В оповіданні Любові Пономаренко "Гер переможений" йдеться про те, як після Великої Вітчизняної війни група полонених німців відбудовує українське містечко. Місцеві жителі не мають ненависті до цих нещасних, їм скоріше жаль їх, тому вони намагаються до полоненим: дають їм їжу, старий одяг. Тільки діти подекуди виявляють вороже ставлення до чужинців. Незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бачачи в них своїх малюків, що залишилися на далекій батьківщині. Особливо виділяється з групи полонених брудний хворий на сухоти німець Фрідріх. Він намагається розважити жорстоких дітей, пестить їх, співає їм пісні, робить прикраси з цеглин. Так, він переможений, але він — живий, він не втратив снаги до життя, уміння бачити красу в дрібницях. Думаю, що хворий німець жив надією, що колись повернеться додому, обійме та поцілує власних дітей. На жаль, цьому не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною стає нестерпною, а хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством. Через багато років у стіні будинку, який зводили полонені, знаходять рукавицю з фотокарткою, із якої дивляться дві дівчинки, доньки Фрідріха, і немов запитують: "Ви не знаєте, де наш тато?" Мені здається, що письменниця хотіла викликати співчуття до нещасних полонених, показати, що будь-яка людина заслуговує на повагу, тим більше, якщо вона добра й чуйна. Оповідання показує, що не можна поділяти людей на "своїх" і "ворогів", бо насправді є люди добрі й злі; щирі, здатні на любов, та інші — які уміють лише вбивати, зневажати та руйнувати. Перші заслуговують на повагу, другі — на презирство.
Сучасний напружений темп життя людського іноді спонукає забути те хвилююче і проникливе почуття трепету в душі, коли, закриваючи очі, бачиш усе навколо привабливим, омріяним, далеким від суворої дійсності.Не дивно, що залишилося мало місця в людьських думках для таких світлих переживань і емоцій, названих романтичними ще в часи лицарів.Життя вимагає прагматизму, тверезих і виважених вчинків, не мрій, а рішучих дій, які забезпечать матеріальне благополуччя. А про духовне нині нерідко забувають. Тому і викликають подив (а іноді і презирство) замріяні, тихі і спокійні люди, яких, маючи хибні уявлення про психологію, умовно називають меланхоліками. Хоча, якщо заглибитися в термінологію, то лише зазначеними ознаками обмежити меланхолічний тип темпераменту неможна.На противагу задумливому романтику сьогодення наполегливо пропонує людину з натурою дієвою, раціональною , позбавленою будь-яких романтичних сподівань. Людство, як вид, повсякчас змушене спрямовувати свої сили на виживання, і тому в різні часи ставить перед собою різні ідеали, які покликані до в боротьбі за місце під сонцем. Та, мабуть, не слід виправдовувати нехтування романтичними почуттями непростою дійсністю. Згадаймо різні історичні епохи: знайшлося місце у жорстокому Середньовіччі романтичним пориванням науковців, які висунули сміливі гіпотези щодо будови Всесвіту, не боячись інквізиції; і сьогодні актуальними залишаються літературні шедеври поетів-романтиків, створені у часи буремних воєн та революцій. Певно, їм теж приходилося непросто зі своїми романтичними мріями. Та, як бачимо, те, над чим глузливо сміялися, та що безпощадно переслідували, стало великими відкриттями та мистецькими шедеврами.
Тараса Шевченка без перебільшення можна вважати генієм українського народу і світової літератури. Людина, яка мала палке серце, беззаперечний літературний дар, розуміння людей та їх психології, гостре відчуття справедливості і щиру любов до свого народу і країни... Така людина напевно варта якнайкращої долі і прижиттєвого визнання. Але в житті буває по-іншому. Довгі роки Т. Шевченко страждав у засланні, де йому було заборонено навіть писати і малювати. Проте палке слово поета проростало не тільки крізь адміністративні заборони, але й крізь жахіття ув'язнення! Поезії з його циклу перейняті сумом і самотністю, навіть приреченість та розпач часом проглядають крізь рядки. Можливо, заслання зламало поета, покріпачило його дух? У жодному разі. Прямим свідченням безсмертя сили духу Кобзаря здається мені вірш «Садок вишневий коло хати». Така з дитинства відома поезія. Та коли б усі читачі знали, за яких умов вона була написана... Навіть у холодному та сірому казематі Т. Шевченко не втрачає духовного зв'язку зі своєю Батьківщиною, якогось по-справжньому містичного зв'язку. Він пише твір про прекрасну природу рідного краю, який далеко від нього. Хоча навряд чи правильно буде говорити, що Україна була далеко. Чи міг би Тарас Шевченко створити таку поезію, не маючи України зовсім близько — у своєму серці? Інша не менш відома поезія цього періоду — «Мені однаково...» Цей твір викликає у мене справжнє захоплення, бо не кожна людина може ставити долю своєї країни вище за свою особисту. Ліричний герой цілком щиро говорить про свою байдужість до власної долі, до своєї прижиттєвої та посмертної слави, аби тільки його народ був щасливим. Він переймається не своїм життям, а загрозою, що нависає над рідною землею в образі «злих людей», «лукавих»... Насправді, коли згадувати історичні події пошевченківських часів і аж до сьогодні, пересторога поета не видається такою вже безпідставною. Поезія періоду заслання, цикл «В казематі» — свідчення непростих часів з життя Т. Шевченка, але водночас і свідчення незламності його духу, незгасної любові до України і віри в її майбутнє.
В оповіданні Любові Пономаренко "Гер переможений" йдеться про те, як після Великої Вітчизняної війни група полонених німців відбудовує українське містечко. Місцеві жителі не мають ненависті до цих нещасних, їм скоріше жаль їх, тому вони намагаються до полоненим: дають їм їжу, старий одяг. Тільки діти подекуди виявляють вороже ставлення до чужинців. Незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бачачи в них своїх малюків, що залишилися на далекій батьківщині. Особливо виділяється з групи полонених брудний хворий на сухоти німець Фрідріх. Він намагається розважити жорстоких дітей, пестить їх, співає їм пісні, робить прикраси з цеглин. Так, він переможений, але він — живий, він не втратив снаги до життя, уміння бачити красу в дрібницях. Думаю, що хворий німець жив надією, що колись повернеться додому, обійме та поцілує власних дітей. На жаль, цьому не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною стає нестерпною, а хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством. Через багато років у стіні будинку, який зводили полонені, знаходять рукавицю з фотокарткою, із якої дивляться дві дівчинки, доньки Фрідріха, і немов запитують: "Ви не знаєте, де наш тато?"
Мені здається, що письменниця хотіла викликати співчуття до нещасних полонених, показати, що будь-яка людина заслуговує на повагу, тим більше, якщо вона добра й чуйна. Оповідання показує, що не можна поділяти людей на "своїх" і "ворогів", бо насправді є люди добрі й злі; щирі, здатні на любов, та інші — які уміють лише вбивати, зневажати та руйнувати. Перші заслуговують на повагу, другі — на презирство.