Перший промінець сонця ледь торкнувся землі, як Ромашка про-тягнула до нього свою тендітну біляву голівку, розпрямляючи пе-люстки після довгого сну. Раптом щось забриніло на її жовтому личку. Це Краплинка роси залоскотала ніжну серцевинку. Ромашка засміялася і стрепенулася. Краплинка не втрималася і від несподі-ванки зіскочила з квіточки на листочок. Аж раптом плюхнулась з нього у струмочок, що весело дзюрчав між високих трав. Потічок поніс Краплинку далеко-далеко. Спочатку вона з цікавістю роздивлялася навкруги. Аж поки потічок не приніс її до бурхливої річки. І тепер вже з острахом Краплинка пливла за течією, яка ставала все бурхливішою. Раптом завирувало все, а потім стихло, бо річка вже донесла свої води до моря. Краплинка ледве отямилася від такої стрімкої подо-рожі. Вона розслабилася на поверхні морської гладі і ніжилася на сонці. Зовсім скоро їй стало так легко-легко на душі, що вона віді-рвалася від поверхні моря і полинула у височінь. А високо в небі вже кружляли мільйони інших краплинок. Їх ставало дедалі більше і більше. Вони збиралися у великі пухнасті хмарки.Та скоро всім забракло місця. Бідолашна Краплинка задиха-лася від тисняви, її штовхали з усіх боків роздратовані товаришки. Вони так кричали одна на одну, що вдарив грім. А розгнівана хмара виштовхнула нахаб зі своїх обіймів. Вільно стало Краплинці. Радісно летіла вона вниз разом з подру-жками. І не лякала її невідомість. Бо відчувала Краплинка, що там, на землі, її чекають. Веселим дощем пролилися краплинки на дерева, будинки, спраг-лу землю. А наша добра знайома впала в обійми Ромашки і радісно вигукнула : — Ось так зустріч! Привіт, Ромашечко. Я знову тут!
Iнодi дивуєшся, як щедро природа надiляє деяких людей своïми дарами. Не поскупилася вона на них, коли надiляла мистецькими здiбностями сина сiльського дяка з-пiд Чернiгова Павла Тичину. Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi Украïни спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю украïнськоï лiтератури. У ïï iсторiï постать спiвця "Сонячних кларнетiв" не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю вiршування. Коли я читав поезiï "Сонячних кларнетiв", то вiдчував, що зi мною розмовляє добрий, щирий i розумний друг. Вiн схвильовано вiдкривав менi своï чистi, потаємнi почуття, розповiдав про найдорожче, захоплював своïм викриттям сутi природи, навчав ïï розумiти i любити. Вiн наче запросив мене у свiт, де панує гармонiя i краса. I я, зачарований рядками його вiршiв, пiшов за ним у свiт гармонiï природи i людини, iнтелекту й духовностi, почуття й обов'язку, нацiонального i загальнолюдського, землi i космосу: Блакить мою душу обвiяла. Душа моя сонця намрiяла, Душа причастилася кротостi трав - Добридень! - я Богу сказав! Поступово i я перейнявся радiстю, яку щедро дарує всiм мiй новий друг - лiричний герой "Сонячних кларнетiв". Вiн прагне логiчно пояснити, розкрити таємницю щастя своïм читачам. Вiн сам творить гармонiю i кличе у свiй дивний свiт: будьте молодi й щасливi! Радiйте! Життя того варте! Зачарований гач i замислений мрiйник, герой першоï збiрки Павла Тичини намагається передати свiй пiднесений стан влучним мис-тецьким засобом: вiн переконливо малює живi, радiснi, iнтонацiйно багатi картини. Тiльки людина, закохана у свiт в усiх його проявах, спроможна створити таку красу: Йду в простори я, чумний, тривожний (Гасне день, облiтає, мов мак). В моïм серцi i бурi, i грози, Й рокотання - ридання бандур. I тут я вiдчув, що в душi героя поєднався оптимiзм з якимось очiкуванням. Очiкуванням чого? I друг вiдповiдає менi тривожними рядками: Буде бiй Вогневий! Смiх буде, плач буде... Перламутровий... Мабуть, саме ця вiдповiдь допомагла менi зрозумiти, що, хоч найголовнiшою ознакою свiтлоï поезiï "Сонячних кларнетiв" є тонке навколишнього свiту i милування його гармонiєю, однак це книга передчуття сподiваного щастя, яке так i не справдилося. Я бачу лiричного героя в скорботi: вiн приймав революцiю, що несла надiï Украïнi, але його вразлива душа не могла змиритися з ïï жахами. Вiн сумно зазначає: "Не буть нiколи раю, у цiм кривавiм краю", але тiльки безмежною любов'ю сповненi його почуття: I цiй краïнi вмерти? - Де вiн родився вдруге, - Яку любив до смертi? Мiй друг, герой "Сонячних кларнетiв", пробудив у моєму серцi незнанi ранiш хвилюючi i прекраснi почуття до навколишнього буття. I я так вдячний йому за це!
Iнодi дивуєшся, як щедро природа надiляє деяких людей своïми дарами. Не поскупилася вона на них, коли надiляла мистецькими здiбностями сина сiльського дяка з-пiд Чернiгова Павла Тичину. Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi Украïни спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю украïнськоï лiтератури. У ïï iсторiï постать спiвця "Сонячних кларнетiв" не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю вiршування. Коли я читав поезiï "Сонячних кларнетiв", то вiдчував, що зi мною розмовляє добрий, щирий i розумний друг. Вiн схвильовано вiдкривав менi своï чистi, потаємнi почуття, розповiдав про найдорожче, захоплював своïм викриттям сутi природи, навчав ïï розумiти i любити. Вiн наче запросив мене у свiт, де панує гармонiя i краса. I я, зачарований рядками його вiршiв, пiшов за ним у свiт гармонiï природи i людини, iнтелекту й духовностi, почуття й обов'язку, нацiонального i загальнолюдського, землi i космосу: Блакить мою душу обвiяла. Душа моя сонця намрiяла, Душа причастилася кротостi трав - Добридень! - я Богу сказав! Поступово i я перейнявся радiстю, яку щедро дарує всiм мiй новий друг - лiричний герой "Сонячних кларнетiв". Вiн прагне логiчно пояснити, розкрити таємницю щастя своïм читачам. Вiн сам творить гармонiю i кличе у свiй дивний свiт: будьте молодi й щасливi! Радiйте! Життя того варте! Зачарований гач i замислений мрiйник, герой першоï збiрки Павла Тичини намагається передати свiй пiднесений стан влучним мис-тецьким засобом: вiн переконливо малює живi, радiснi, iнтонацiйно багатi картини. Тiльки людина, закохана у свiт в усiх його проявах, спроможна створити таку красу: Йду в простори я, чумний, тривожний (Гасне день, облiтає, мов мак). В моïм серцi i бурi, i грози, Й рокотання - ридання бандур. I тут я вiдчув, що в душi героя поєднався оптимiзм з якимось очiкуванням. Очiкуванням чого? I друг вiдповiдає менi тривожними рядками: Буде бiй Вогневий! Смiх буде, плач буде... Перламутровий... Мабуть, саме ця вiдповiдь допомагла менi зрозумiти, що, хоч найголовнiшою ознакою свiтлоï поезiï "Сонячних кларнетiв" є тонке навколишнього свiту i милування його гармонiєю, однак це книга передчуття сподiваного щастя, яке так i не справдилося. Я бачу лiричного героя в скорботi: вiн приймав революцiю, що несла надiï Украïнi, але його вразлива душа не могла змиритися з ïï жахами. Вiн сумно зазначає: "Не буть нiколи раю, у цiм кривавiм краю", але тiльки безмежною любов'ю сповненi його почуття: I цiй краïнi вмерти? - Де вiн родився вдруге, - Яку любив до смертi? Мiй друг, герой "Сонячних кларнетiв", пробудив у моєму серцi незнанi ранiш хвилюючi i прекраснi почуття до навколишнього буття. I я так вдячний йому за це!
нього свою тендітну біляву голівку, розпрямляючи пе-люстки після довгого
сну. Раптом щось забриніло на її жовтому личку. Це Краплинка роси
залоскотала ніжну серцевинку. Ромашка засміялася і стрепенулася.
Краплинка не втрималася і від несподі-ванки зіскочила з квіточки на
листочок. Аж раптом плюхнулась з нього у струмочок, що весело дзюрчав
між високих трав.
Потічок поніс Краплинку далеко-далеко. Спочатку вона з цікавістю
роздивлялася навкруги. Аж поки потічок не приніс її до бурхливої річки. І
тепер вже з острахом Краплинка пливла за течією, яка ставала все
бурхливішою.
Раптом завирувало все, а потім стихло, бо річка вже донесла свої
води до моря. Краплинка ледве отямилася від такої стрімкої подо-рожі.
Вона розслабилася на поверхні морської гладі і ніжилася на сонці. Зовсім
скоро їй стало так легко-легко на душі, що вона віді-рвалася від
поверхні моря і полинула у височінь.
А високо в небі вже кружляли мільйони інших краплинок. Їх ставало
дедалі більше і більше. Вони збиралися у великі пухнасті хмарки.Та скоро
всім забракло місця. Бідолашна Краплинка задиха-лася від тисняви, її
штовхали з усіх боків роздратовані товаришки. Вони так кричали одна на
одну, що вдарив грім. А розгнівана хмара виштовхнула нахаб зі своїх
обіймів.
Вільно стало Краплинці. Радісно летіла вона вниз разом з
подру-жками. І не лякала її невідомість. Бо відчувала Краплинка, що там,
на землі, її чекають.
Веселим дощем пролилися краплинки на дерева, будинки, спраг-лу
землю. А наша добра знайома впала в обійми Ромашки і радісно вигукнула :
— Ось так зустріч! Привіт, Ромашечко. Я знову тут!