1. Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiє нiхто в цiлiй верховинi. Громада слухає батькової ради,- але власти батько мiй не має нiякої i не жадає її.
2. Захар Беркут – се був сивий, як голуб, звиш 90-лiтнiй старець, найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi. Батько вiсьмох синiв, iз яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази. Невважаючи на глибоку старiсть, Захар Беркут був iще сильний i кремезний. Правда, вiн не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в лiсових нетрях,- та проте працювати вiн не переставав. Сад, пасiка й лiки – се була його робота. Скоро лишень весна завiтає в тухольськi гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, пiдрiзує, щепить i пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. Пасiка його була в лiсi, i кождої погiдної днини Захар Беркут ходив у свою пасiку, хоч дорога була утяжлива i досить далека. А вже найбiльшим добродiєм уважали тухольцi Захара Беркута за його лiки. Коли було настане час, мiж зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. Правда, чистi та простi звичаї тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря, просторi та здоровi хати i ненастанна, та зовсiм не надсильна праця – все те вкупi хоронило людей вiд частих i заразливих хороб. Зате частiше лучалися калiцтва, рани, на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так гарно зарадити, як Захар Беркут.
3. Але не в тiм усiм покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. “Життя лиш доти має вартiсть,- говорив вiн частенько,- доки чоловiк може помагати iншим. Коли вiн став для iнших тягарем, а хiсна не приносить їм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi вiн уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для iнших i їсти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб!” Тi слова – то була провiдна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що вiн робив, що говорив, що думав, те робив, говорив i думав вiн з поглядом на добро i хосен iнших, а поперед усього громади. Громада – то був його свiт, то була цiль його життя.
4. В своїй чотирилiтнiй мандрiвцi Захар Беркут пiзнав свiт, був i в Галичi, i в Києвi, бачив князiв i їх дiла, пiзнав воякiв i купцiв, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам’ятi, як матерiали для думки. Вiн вернувся з мандрiвки не тiльки лiкарем, але й громадянином.
5. Але не тiльки в самiй Тухольщинi видний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кiльканадцять миль довкола, по руськiм i угорськiм боцi. Та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря, що лiчить рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та порадника, котрий “як заговорить, то немов бог тобi в серце вступає”, а як порадить чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий майдан старцiв набери, то й тi вкупi, певно, лiпшої ради не придумають.
У XIVст. литовські князі захопили більшу частину України, а польські феодали загарбали Галичину і Західну Волинь. Між феодалами Литви і Польщі велась уперта і тривала боротьба за українські і білоруські землі, від якої найбільше страждав трудовий народ. Становище трудящих почало різко погіршувалось після того, як у 1569 р. на шляхетському сеймі в Люблині було проголошено політичне об’єднання Литви з Польщею і українські землі, що знаходилися в межах Литовської держави, опинились під владою шляхетської Польщі.Захоплені пристрастю до наживи, польські магнати і шляхта почали привласнювати величезні земельні масиви, нещадно закріпачувати селян, збільшувати феодальні повинності. Вони господарювали на Україні, як у колонії. Від них не відставало місцеве українське панство.Загарбавши українські землі, польські феодали (магнати і шляхта) встановили на Україні найтяжчий, нелюдський кріпосний гніт. Весь тягар кріпосницького і національного гніту ліг на селянство, міську бідноту, козацькі низи. Польська шляхта не вважала українських селян за людей, грубо топтала їх людську гідність. Польські пани за до Ватикану заходами жорстокого примусу насаджувати на Україні католицизм, запроваджували церковну унію, проводили політику насильного ополячування українців, глумилися з української мови і культури, намагаючись духовно поневолити український народ.Все це викликало ненависть народу до гнобителів, загострювало класові суперечності, спричинялося до масових селянських повстань, які кінець кінцем привели до Народно-визвольної війни 1648-1654 рр.Протягом шести років Народно-визвольної війни українського народу кримський хан виступав із своїм військом то на боці козаків, то проти них — з пансько-польськими полчищами. Проте в усі часи татари не припиняли грабунку українських земель. Навіть після переможних битв разом з козаками, повертаючись додому в Крим, підступне татарське військо палило й грабувало села та міста, вбивало чи забирало в полон мирних людей. Козаки їм цього не дарували і часто вступали у кровопролитні бої зі своїми вчорашніми союзниками.Це були страшні часи. Більшість сіл і міст лежало в руїнах, поля не оралися, хліб не сіявся. Змучений люд блукав по країні. Люди гинули не лише в боях і під час татарських нападів, а й від голоду.Отже, пісня «Ой Морозе, Морозенку» розповідає про один із боїв, під час якого татари розбили козацький загін і полонили, а потім скарали його ватажка.Хто він, Морозенко?Можливо, це один із соратників Богдана Хмельницького — полковник Станіслав Морозенко або осавул (виборна службова особа, яка відала озброєнням, постачанням та військовою підготовкою козаків) Кропивнянського полку Нестір Морозенко.В інших варіантах цієї пісні Морозенко — преславний козак, який «на три милі кругом себе кладе ворожого трупу», у бою за ним «тече кривавая річка. Ні страху, ні втоми не знає молодий воїн, і лише численність ворогів здолала героя. Терплячи страшні муки, Морозенко не кориться, він виявляє незвичайну витривалість, зневажає смерть і з думкою про Україну гине.Основною рисою Морозенка була насамперед любов до Батьківщини, готовність завжди виступити на її захист, виняткова мужність у боях з ворогом. Пісня підкреслює красу і силу улюбленого героя, його хоробрість і молодецтво:Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем виграває.Захищаючи рідні землі, Морозенко хоробро б’ється із заклятими ворогами. Під час бою повністю проявився блискучий талант молодого полководця: татари втратили втроє більше, ніж козаки. Потрапивши в полон, Морозенко мужньо переносить катування (з вирваним серцем герой споглядає Україну із Савур-могили). Цей факт підкреслює незвичайну силу і витривалість героя. В останню хвилину життя Морозенко думає не про себе, а про свою сплюндровану батьківщину.
1. Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiє нiхто в цiлiй верховинi. Громада слухає батькової ради,- але власти батько мiй не має нiякої i не жадає її.
2. Захар Беркут – се був сивий, як голуб, звиш 90-лiтнiй старець, найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi. Батько вiсьмох синiв, iз яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази. Невважаючи на глибоку старiсть, Захар Беркут був iще сильний i кремезний. Правда, вiн не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в лiсових нетрях,- та проте працювати вiн не переставав. Сад, пасiка й лiки – се була його робота. Скоро лишень весна завiтає в тухольськi гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, пiдрiзує, щепить i пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. Пасiка його була в лiсi, i кождої погiдної днини Захар Беркут ходив у свою пасiку, хоч дорога була утяжлива i досить далека. А вже найбiльшим добродiєм уважали тухольцi Захара Беркута за його лiки. Коли було настане час, мiж зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. Правда, чистi та простi звичаї тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря, просторi та здоровi хати i ненастанна, та зовсiм не надсильна праця – все те вкупi хоронило людей вiд частих i заразливих хороб. Зате частiше лучалися калiцтва, рани, на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так гарно зарадити, як Захар Беркут.
3. Але не в тiм усiм покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. “Життя лиш доти має вартiсть,- говорив вiн частенько,- доки чоловiк може помагати iншим. Коли вiн став для iнших тягарем, а хiсна не приносить їм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi вiн уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для iнших i їсти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб!” Тi слова – то була провiдна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що вiн робив, що говорив, що думав, те робив, говорив i думав вiн з поглядом на добро i хосен iнших, а поперед усього громади. Громада – то був його свiт, то була цiль його життя.
4. В своїй чотирилiтнiй мандрiвцi Захар Беркут пiзнав свiт, був i в Галичi, i в Києвi, бачив князiв i їх дiла, пiзнав воякiв i купцiв, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам’ятi, як матерiали для думки. Вiн вернувся з мандрiвки не тiльки лiкарем, але й громадянином.
5. Але не тiльки в самiй Тухольщинi видний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кiльканадцять миль довкола, по руськiм i угорськiм боцi. Та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря, що лiчить рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та порадника, котрий “як заговорить, то немов бог тобi в серце вступає”, а як порадить чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий майдан старцiв набери, то й тi вкупi, певно, лiпшої ради не придумають.