Головний герой роману стендаля - жульєн сорель, син теслі. він народився та виріс у провінційному містечку вер’єрі. головний герой не був схожий на своїх братів. замість фізичної праці віддавав перевагу читанню книжок. він ненавидів свою родину, а ті, в свою чергу, зневажали жульєна. папаша сорель вважав молодшого сина «обузою» для себе. рідні грубо ставились до нього, і, мабуть, саме через це він виховав у собі почуття недовіри до оточуючих. новим етапом у долі жульєна стає життя в домі мера, де герой знайомиться з пані де реналь. у серці молодої людини прокидається почуття кохання, яке пробуджує його самовідданість та ніжність. він без залишку віддається почуттю. логічні роздуми жульєна призводять до припущення, що бути щасливим означає мати багатство та владу. але любов руйнує всі ці хитросплетіння розуму. і лише пізніше, забувши про свою гординю, занурившись у потік ніжності, жульєн пізнає справжнє щастя. у семінарії, куди потрапляє потім сорель, він бачить лише лицемірність та фальш. обіцяючи своїм учням порятунок на небесах та ситість на землі, ієзуїти готують сліпих у своїй старанності служителів церкви. після навчання в семінарських келіях сорель волею долі був закинутий у вищий світ парижу, де панують свої звичаї та погляди. юнак стає особистим секретарем та бібліотекарем маркіза де ла-моля. жульєн відчуває надмірне та презирливе ставлення до себе оточуючих. не може не викликати захоплення ставлення сореля до титулованих чинів. як він зневажає тих бідних розумом і духом, які гордяться лише своїми предками, багатством, відомим родом, а не особистими якостями! жульєн закохує в себе аристократку і гордячку матильду де ла-моль. він відчуває моральне задоволення, тому що отримав перемогу над особою з вищого світу. і ця марнославність вища за кохання. безглуздий постріл у пані де реналь в церкві обриває поступове самопізнання. воно розкривається в стихійній душевній кризі. у душі сореля руйнується віра в найдорожче, у незаплямовану та потай богоутворюючу святиню. спроба героя вбити кохану жінку - це одночасно і спроба самознищення, яка призводить його до гільйотини. очікуючи на страту, жульєн переживає очищення. «ні, тут панують тваринні вдачі спритних рвачів»,- такий вирок устами підсудного сореля виносить життєвому устрою цілої історичної епохи стендаль. «червоне і чорне» - не тільки історія краху безсоромного ловця щастя. це трагедія людини, яка запізнилася народитись. трагедія в тому, що сорель з минулого позичив собі кодекс честі, але дійсність призвела його до безчестя. своїм пострілом і подальшим існуванням жульєн сорель відкидає від себе всю брехню, яку раніше приймав за правду. велика істина відкривається перед ним в останні дні життя. вона полягає в тому, що щастя у звичайних почуттях, в умінні кохати і прощати, в душевному теплі, в любові до ближнього. та вже все пропало… сорель гідно й спокійно несе свій хрест. але, на думку автора, саме такі постаті, як його герой, своєю загибеллю примушують замислитись над сенсом людського життя.
Що ознае слово щастя? На мою думку, бути щасливим означае, прокидатися кожного ранку з прагненням встати и довести самому собi, що ти значуща частина людства. Бути щасливим, напевно, означае бути потрiбним, корисним, бути спроможним зробити свiт хоть трохи краще. Якщо кожного ранку прокидатися з думкою : "Чудово! Новий день - новi цiлi!", то будешь жити в ейфорii. Головне зрозумiти, до чого ти прагнешь? До тихого чи сповненого адреналiну життя? Чи хочешь робити те, що хочешь чи те, що мусиш? Якщо хочешь прочитати книгу, саме цю, саме сьогоднi, залишься вдома, вiдключи телефон... Не обтяжуй себе тим, чого не хочешь. Якщо хочешь йти на роботу - иди, не хочешь - залишься. Не ходи на роботу коли не хочеться, не викликай вiдторження у себе до професii. Чи не вибирай цей напрямок заради грошей, вибирай роботу за характером, своiми уподобаннями. I тодi коли прокинешься у понедiлок зранку, сягне думка, що ти йдешь своiм неповторним шляхом, приносишь користь у своiй сферi, не чекаючи нiчого за це, I тобi це до вподоби. Це - щастя!
[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків і тих, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер. І до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а на завтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали їх у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як це роблять в’ятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі. Й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон.
