Кажуть люди, що свій ідеал важко знайти, що це нікому не вдається. І я з ними згодна. Змінюються часи, пишуться нові сторінки історії, закарбовуються на скрежалях долі відомі постаті та імена, все йде, ніщо не вічне, тому й ідеали змінюються. Головне слід пам*ятати, що кожен з нас повинен йти чесним шляхом добра, відданості, милосердя, прямувати з відкритим серцем та незаплямованою совістю. Ми маємо розвивати свій кругозір, читаючи книги, дивлячись цікаві фільми, мандруючи світом. Люди, які ставлять перед собою ціль та чесним шляхом, своєю важкою працею її досягають, люди, які здатні до самопожертви та доброти, були і залишуться для мене кумирами. Саме з них я візьму приклад. Цими людьми для мене, передусім, є мої рідні. Але не слід плутати ідеал з ідолопоклонством, яке тільки руйнує життя, а не насичує пркрасними фарбами.
Новела «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя нестерпна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві кришталеві росинки». Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності й фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче до осмислити протиставлення світлого й чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели.
З одного боку — це інструмент, який повинен вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина», — підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрія і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме в такі хвилини він, комунар, викликає співчуття.
Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…».
Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який у критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, убиває почуття справедливості, почуття розуміння добра й правди, руйнує людську особистість, людське «я».
