Объяснение:
Духовний шлях Тараса Шевченка є класичним прикладом нелегкого шляху православного християнина, який шукає в умовах соціальної несправедливості Правду Божу та волю до існування, взірцем пошуку духовного шляху всебічного пізнання людського буття та прагнення народу до самобутності. З одного боку, життя Шевченка визначене його пристрасним, безкомпромісним, суперечливим характером, сповненим «непорушної хохлацької впертості»З другого боку, життєвий шлях поета став школою вчителя моралі, вчителя життя та національної самосвідомості.
І це не випадково, бо лише через подолання людського страждання, суперечностей життя, надивившись на «похмуру декорацію та бездушних, грубих лицедіїв» та її «мерзенних уславлювачів», як писав Шевченко, — можна наблизитися до Істини.
Літературна спадщина Шевченка в сучасній науці досить ґрунтовно вивчається світськими дослідниками. Питання ж релігійної етики, соціальної думки, підняті мислителем, все ще вимагають серйозного богословського дослідження та певного церковного осмислення. Питання про місце соціальної етики в літературній спадщині Шевченка стоїть сьогодні досить гостро не лише у філософії, а й у політичній теології. Цим стурбовані не лише професійні філологи, літературознавці, педагоги, а й взагалі всі, хто цікавиться спадком українського генія.
Шевченко, порушуючи численні проблеми соціального устрою суспільства, вказує на велич Бога у світобудові, на місце людини в світі, Батьківщини в долі особистості, формуючи цим певні засади етичної самосвідомості людської особистості.
Коли ми вітаємо один одного з днем народження та з будь-яким іншим святом чи визначною подією, ми кожен раз зичимо щастя. Але мало хто з нас замислювався, що ж таке насправді людське щастя? Суха граматика пояснює, що щастя – це абстрактна назва, що позначає щось нематеріальне, щось таке, чого не побачиш очима и не відчуєш на дотик. Але чому воно тоді таке важливе у житті кожної людини, чому ми весь час живемо в очікуванні цього щастя і хочемо понад усе, щоб воно і нас пригорнуло своїм доброзичливим крилом.
Я вважаю, що всі люди уявляють своє щастя по-різному. Для одних це успіх у своїх справах, слава і визнання, для інших – це влада та можливість розпоряджатися долями інших людей, для третіх – це матеріальній здобуток, гроші та багатство. Але чи будуть такі люди по-справжньому щасливими, чи можне вважати таке щастя справжнім?
На мій погляд можна бути відомою у всьому світі людиною, але зовсім не бути щасливою, бо в цьому випадку усе твоє життя буде обговорюватися іншими, вони будуть тебе уславлювати і вихваляти до тих пір, доки ти будеш на вершині слави, а варто лише один раз помилитися, і ті ж самі люди, що ще вчора тебе вихваляли, навіть не повернуться у твою сторону.
Так само можна мати величезну владу над людьми, приносити їм щастя чи горе, милувати життя чи відправляти на смерть, але й ця влада не безмежна. Таки люди не можуть примусити любити себе чи поважати, вони не можуть себе вилікувати від смертельної хвороби та подовжити своє життя, бо воно не підкорюється людським наказам.
А можна бути казково багатим і мате усе все, що тільки побажаєш, але за гроші все одно не купиш відданого кохання, вірної дружби і здоров’я. Гадаю, що такі люди далеко не щасливі, а навпаки, у більшості своїй нещасні та одинокі люди. Отже головною у визначенні щастя є зовсім не матеріальна сфера.
Я вважаю, що людське щастя краще за все визначити як задоволення людини своїм життям, улюбленою справою, можливістю спілкуватися зі своїми рідними, з друзями, навіть з незнайомими, але цікавими людьми. Більшість з нас перш за все мріє про добробут своєї сім’ї, коли з нашими близькими все добре, коли вони захищені від негараздів, і це для нас становить звичайне людське щастя. А для когось добробуту та здоров’я у рідному домі замало, і він прагне до відкриттів та звершень заради інших, прагне реалізувати себе в улюбленій справі. І це робить їх щасливими людьми. Ще для когось щастя – це творчість, техніка, спорт чи банківська справа. Хтось з нас може підкорювати бурхливий океан чи вершини гір, а хтось найдовші рівняння і величезні числа. І коли у цих людей все виходить, вони становляться по-справжньому щасливими
— треба нам пошарпати каффу, — сказав сагайдачний, відчуваючи ту тишу, коли промовець убирає в себе всі погляди і юрба не сміє дихнути, щоб не пропустити жодного слова. — каффа — це місце кляте, де земля не родить, бо солона вода від наших сліз, де щодня крамарі наших братів за море і зсипають у скрині зароблене на них золото. тим кривавим золотом виповнена каффа, як море водою. женуть ногайці на продаж наших братів, а крамарі потирають собі руки й підраховують майбутні бариші.
промова сагайдачного справила величезне враження на козаків. так говорив він і торік, і позаторік перед своїми блискучими . щоразу, висловивши свою думку, сагайдачний навмисно замовкав, щоб кожному здавалося, ніби він прийшов до такого самого висновку самотужки. і щоразу, приставши до гетьмана, козацтво поверталося, обкурене порохом і славою, від якої йшла обертом не одна молодецька голова. звикли козаки вірити в розум сагайдачного й мимоволі підпадали під вплив його авторитету.
ударили срібні сурми оркестру, наче заспівало сонячне проміння свого звитяжного південного співу. коли замовкли їхні голоси й ущухли крики, довго ще лунало в горах за дніпром:
— на ! веди на !
увесь день простояли козацькі чайки на височині каффських берегів. чорним маком розсипалися по хвилях, але ані мешканцям узбережжя, ані морякам із кораблів не спало на думку придивитися, що це за чорні крапки розсипалися на обрії в сліпучому блиску сонячних іскор. а коли сонце схилилося до заходу й море стало бузковим, козаки почали повільно підтягуватися до берегів і обстрілювати ворожі мури.
канонада посилювалася, стала такою частою й рівною, наче § каффа перетворилася на велетенський казан або на жерло вулкана, де скипає й клекоче розтоплена лава.
цитадель не здавалася. усі дванадцять веж і чотири брами вищирилися на козаків гарматними стволами, і після першого нападу козаки відступили, утративши понад сто побратимів. доводилося розпочати справжній бій і облогу. сагайдачний залишив біля веж невеликі загони, а головний удар скерував проти цитаделі, бо поки вона не впаде, каффу не можна вважати взятою.
козаки бились одчайдушно й приставляли до мурів нашвидку збиті драбини, коли раптом важкий вибух потряс каффу.
певно, підмур’я і вежі були підмиті підземними джерелами, бо наріжна вежа сповзла узбіччям гори, відкривши два }
широких отвори. з переможним ревом кинулися в них козаки. а з того боку вже наїжачився ятаганами загін яничарів. розпочався мовчазний, жорстокий бій, де ніхто не просив і не давав пощади.
тим часом один із козаків підліз до протилежної брами, підкотив туди барило пороху й підпалив. це вирішило кінець бою.
з подвоєною силою кинулися козаки в напад. здригнулися яничари, на мить збентежилися — і лавина козаків полинула в цитадель, освітлену загравою і палахкотливим світлом смолоскипів.