Це незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальована через сприймання малого Іванка. Про щезників, нявок, русалок не те щоб говорили повсякчас, але жили цим, вірили, і цією вірою зростала душа малого Палійчука. Довкілля було для нього продовженням казки, яку чув з народження. Він був таким, як багато хлопчаків його віку, але разом з тим особливим — людина з багатою уявою має цікавіше внутрішнє і зовнішнє життя. Наділений тонкою чутливою душею, Іван сам навчився грати на флоярі, ніби це дано було йому від Бога. Так само він навчився вірно і ніжно кохати. М. Коцюбинський зрозумів, що казка не йде від людини разом із дитинством. По-новому оживає вона в повір'ях і обрядах, у побожному ставленні до сил природи, в поетизації праці. Досить пригадати, як незвичайно поводяться пастухи в перший день на полонині: ватаг обходить стоїще з вогнем, разом із чоловіками видобуває саме живий вогонь. Справжнім чаклуванням можна назвати процес виготовлення сиру, який "родиться" в зеленій купелі сироватки. Раз по раз натрапляємо у творі на незвичайні описи, художні штрихи чи деталі.
Объяснение:
"На другий день було відомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночі ні разу не бухикнув.тому дід зауважив,що я одчайдух і весь удався у нього, а мати сказала,що в оглашенного."
" Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі."
"А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю , коли березовий сік накрапає із жолобка."
" І люблю, коли гриби, обнявншись, мов брати, збирають на свої шапки росу."
" Я не дуже кривлюсь, коли треба щось зробити, охоче допомагаю дідусеві,пасу нашу вредюгу коняку,рубаю дрова,залюбки гострю сапи,люблю з мамою щось садити, або розтеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти
, але все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом."
"Я ніколи не був скиглієм,терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники..."
Объяснение:
