Збірка складається з трьох циклів – жмутків за визначенням самого автора. Перший жмуток розповідає про зародження кохання, пронизаний мотивами подиву, радості, наповненістю життям. Чари любові захоплюють ліричного героя цілком, сповнюють його душу світлими та тремтливими думками й почуттями, незважаючи на те, що вона нерозділена:
Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твоє лице, Чогось мов щастя й волі серце прагне.
Спочатку дівчина - об'єкт кохання викликає у ліричного героя лише тихий сум, легкий солодкий біль, а розуміння неможливості бути разом - покору долі:
Жиймо! Кожде своїм шляхом Йдім, куди судьба провадить! Здиблемось колись — то добре, А як ні — кому се вадить? («Я не надіюсь нічого»)
Але поступово біль гострішає, виростає в болючу образу, гіркоту, і у віршах звучать перші докори:
Може, сміх твій нинішній, Срібний та дзвінкий, Стане в твоїй пам'яті За докір гіркий («Не минай з погордою»).
У другому жмутку любов ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними. У цьому жмуті поезії нагадують фольклорні твори, вони витримані у схожих розмірах та ритмах. Автор використовує багато притаманних народнопісенній творчості епітетів, порівнянь, заспівів:
Золоті зорі в небеснім морі Моргають серед ночі, Та над всі зорі внизу і вгорі — Її чорнії очі («Зелений явір, зелений явір»).
Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу:
Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію, За неї смерть собі зроблю, Від неї одурію
На мою думку, самовиховання книжками, запозичення досвіду у книжкових героїв є невід'ємними аспектом життя кожної читаючої людини. Аргументом на захист моєї думки зможе послугувати той факт, що читаючи книжку кожен може перейняти досвід з тої чи іншої ситуації і в подальшому або копіювати поведінку героя або не чинити так, що дозволяє не ставати на "граблі" інших людей. На згадку приходить казка "Балакуча баба" завдяки якій я зрозуміла, на прикладі пустомовної баби, що дурний язик голові не приятель, і змогла виховати в собі деяку стриманість в мові. Кожний герой може чомусь навчити: Олівер Твіст - доброті, невідступності від надії, баба з казки про Золту рибку- стриманості в бажаннях, вмінню знати міру, Дюймовочка- взаємодо Тож, на мою думку, книжкові герої це списані з минулого люди, на яких автор хоче показати нам той чи інший аспект характеру, виховати в читачеві ті чи інші якості, або навпаки - висміяти. Тож будемо уважними до себе, звірятимося з книжкових героями:чи не знайдено в нас рис Тонкого з твору Чехова чи інших його комічних персонажів?
На мою думку, самовиховання книжками, запозичення досвіду у книжкових героїв є невід'ємними аспектом життя кожної читаючої людини. Аргументом на захист моєї думки зможе послугувати той факт, що читаючи книжку кожен може перейняти досвід з тої чи іншої ситуації і в подальшому або копіювати поведінку героя або не чинити так, що дозволяє не ставати на "граблі" інших людей. На згадку приходить казка "Балакуча баба" завдяки якій я зрозуміла, на прикладі пустомовної баби, що дурний язик голові не приятель, і змогла виховати в собі деяку стриманість в мові. Кожний герой може чомусь навчити: Олівер Твіст - доброті, невідступності від надії, баба з казки про Золту рибку- стриманості в бажаннях, вмінню знати міру, Дюймовочка- взаємодо Тож, на мою думку, книжкові герої це списані з минулого люди, на яких автор хоче показати нам той чи інший аспект характеру, виховати в читачеві ті чи інші якості, або навпаки - висміяти. Тож будемо уважними до себе, звірятимося з книжкових героями:чи не знайдено в нас рис Тонкого з твору Чехова чи інших його комічних персонажів?
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне.
Спочатку дівчина - об'єкт кохання викликає у ліричного героя лише тихий сум, легкий солодкий біль, а розуміння неможливості бути разом - покору долі:
Жиймо! Кожде своїм шляхом
Йдім, куди судьба провадить!
Здиблемось колись — то добре,
А як ні — кому се вадить? («Я не надіюсь нічого»)
Але поступово біль гострішає, виростає в болючу образу, гіркоту, і у віршах звучать перші докори:
Може, сміх твій нинішній,
Срібний та дзвінкий,
Стане в твоїй пам'яті
За докір гіркий («Не минай з погордою»).
У другому жмутку любов ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними. У цьому жмуті поезії нагадують фольклорні твори, вони витримані у схожих розмірах та ритмах. Автор використовує багато притаманних народнопісенній творчості епітетів, порівнянь, заспівів:
Золоті зорі в небеснім морі
Моргають серед ночі,
Та над всі зорі внизу і вгорі —
Її чорнії очі («Зелений явір, зелений явір»).
Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу:
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію