Дитинство — це час мрій і безкінечних відкриттів, час, який згадується потім, немов казковий, повний вражень і щастя, радісних днів і маленьких прикрощів. Саме таким, мабуть, поставав цей час і в спогадах прекрасного українського письменника Михайла Стельмаха, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадувалася йому матінка, така добра, ласкава, невтомна трудівниця, котра навчила свого сина любити кожну травинку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки далеких дзвонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.
Уся родина, що оточує маленького Михайлика, — це добрі й мудрі трудівники: мати, батько, дід Дім’ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого прозивали Бульбою, бабуся, яку дуже любив. Саме вони вчать хлопчика бачити красу в цьому світі, докладати своїх рук до створення навколишньої краси, бути сильним і чесним.
Образ гусей-лебедів, такий наче казковий, стає основним мотивом твору, символом чистоти людей праці, символом їхньої духовної щедрості: «... Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають гуси-лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу, свою лебедину пісню». Цей образ утілює у собі й ту казковість, якої сповнене дитинство, стають ключовим у спогадах письменника про той час, що свідчить і про його душевну чистоту, про те, що на все життя зберіг він здатність мріяти і дивуватися, наче дитина.
Лебеді стають також символом відродження землі, життя, радості: «Принесли нам лебеді на крилах життя, —каже дід Дім’ян, — Тепер, внучку, геть чисто все почне оживати: скресне крига на річках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю».
Повість сповнена величезної пошани до трудівників землі, до старших, до всіх, хто творить красу й життя.
У повісті «Гуси-лебеді летять» Михайлові Стельмаху вдалося втілити відвічне ставлення нашого народу до своєї рідної землі, до праці, до людини на цій землі, відобразити дитяче бачення світу, сприйняття краси, любові й мудрості.
цитати
«... От і принесли нам лебеді на крилах життя,— говорить до неба і до землі мій дідусь... У його руці весело поблимкує струг, яким він донедавна вистругав шпиці...»
«... Святий Дух з нами! І що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом’янись і спам’ятайся нарешті, бо осьдечки зараз усе полетить у піч!»
«Привів, Насте Василівно, вам свого школяра. Може, і з нього буде якийсь толк».
(Батько)
«А я таки довго шукав її. Три роки в сідлі проїздив. Тому доля й нахилилась до мене...»
(Парубок, наречений Мар’яни)
«Увесь піде в мене,— це, по нас обох уже видно,— і в хаті стало весело, а мені й за хатою світило сонце...»
(Дядько Микола)
«... Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають гуси-лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
І хороше, і дивно, і радісно мені, малому, в цім світі...
А лебеді летять, летять... над моїм дитинством... над моїм життям!»
«Принесли нам лебеді на крилах життя, — каже дід Дем’ян, — Тепер, внучку, геть чисто все почне оживати: скресне крига на річках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю».
Твір За романом П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Лиш бачу пожежу душі, З юрбою дивитися лину: Горять в серці райські кущі, Диявол стає на заміну. І серце — як дикий вогонь, Вогонь, що не можна приспати, І доторк священних долонь Не заборонить палати. Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — глибоко психологічний твір, у якому зображено, як народжується, росте й розвивається необорима сила, яку чомусь назвали « пропащою силою». Доля Чіпки вже була вирішена з моменту його народження, коли з’явилася на землі його душа, коли злісна пітьма материнської хати увійшла глибоко в душу, поставила на ній печать дявольського вогню, вкинула в сухий хмиз ще сонних по-цуггін маленьку іскорку, яку люди роздули у вогонь всепожи-: ш так швидко, як тільки змогли. Погонь завжди палив Чіпчину душу, а хто розпалив його? Якби Чіпка не зустрів на своєму шляху перешкод суспільного Ляду тих часів, то, можливо, передав би цей вогонь серця своєму. Нові, якби міг усвідомити свою силу, то направив би її на щось корисне, намагався б стримати її. І долю мав би іншу… Справді, І Чіпка намагався заспокоїтись, загасити вогонь — спершу горілкою (невдала спроба), далі коханням, свіжим струмочком душі, доторком священних долонь польової мадонни-царі. Ми. Але хіба можна спинити водоспад? Вогонь душі Чіпки загорнеться, а люди старанно підкидають дрова. Найбільшого пожежа серця набирає тоді, коли раптом виникає розуміння того, що лиш кров чужа полегшує муки. Чіпка вважає себе шукачем правди, але ж сам і тікає від тієї правди. Не хоче він розібратись, що ж це так пече і палить його груди — хоче лиш вигасити пожежу, але виходить, що він іще більше розпалює її. На мою думку, поступово чи різко б з’їхав Чіпка вниз сходинками людської моралі — все одно. Ця людина була приречена на страждання. Швидко згоріли райські кущі ідеалів спокійної душі, вона переродилася в страшну й бунтівливу потвору — диявола. Чи пропаща Чіпчина сила? Для людей — так, але своє при-аначення вона сповнила. Ще й з лишком. Сама ж картина пожежі душі, сама доля людини-диявола приваблює мене. Чи був би Чіпка щасливий, коли б йому судилася інша доля? Безперечно — якби він мав іншу душу і м’яку вдачу, але ж тоді він не був би Чіпкою-бунтівником. Хто присудив йому виняткову долю людини, що обманює саме себе, шукає правди, розуміючи, що вона, певно, не існує? Доля Чіпки трагічна, але ж і сам роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» був створений, щоб показати долю нещасної й озлобленої людини. В українській літературі творчість Панаса Мирного посідає одне з чільних місць. Літературу Панас Мирний розцінював як могутній засіб боротьби проти соціального гноблення. Вершиною його критичного реалізму є роман «Хіба ревуть-воли, як ясла повні?. Події у творі розвиваються за часів капіталізму. Письменник змальовує стосунки людей різних соціальних класів. Головний герой роману — Чіпка Варениченко. Це Людина глибокої душі, критичного розуму і сміливої вдачі. Вже на перших сторінках роману ми знайомимося з портретною характеристикою Чіпки-юнака. Автор наділяє свого героя привабли вою4зовнішністю, вживає такі виразні деталі, як «гострі очі», «бистрий, як блискавка, погляд», показує основні риси вдачі Чіпки: сильну волю, безстрашність і рішучість. Малий Чіпк» ріс і виховувався без батька, у холоді й голоді. До злиднів додавалися ще й моральні страждання: сільські діти не приймали хлопчика до свого гурту, обзивали його «виродком», «байстрюком». Все це пригнічувало дитячу душу. А коли підріс — працював по наймах- У цей час у нього почало визрівати почуття ненависті до гноблення і насильства: «І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала». Болюче відчуття соціальної несправедливості все сильніша поглиблюється в душі героя і згодом переростає у важку неду-. гу, відбирає спокій, порушує душевну рівновагу. Великою емоціональною напругою пройняті болісні роздуми Чіпки у зв’язку з несправедливим рішенням громади відняти у нього землю. Зрештою, він втратив не лише землю, а й віру в добро і справедливість. У його серці запеклась ненависть до тих, хто вершить долю людей. Стримати зло уже не міг ніхто, від рук Чіпки та його дружків по пляшці почали гинути ні в чому не винні люди. Несправедливість існуючих порядків привела вольову, енергійну людину до трагічного кінця. Змальовуючи трагедію молодої людини, Панас Мирний вирішує важливу морально-етичну проблему: злочин завжди перекреслює найблагородніші поривання, заплямовує честь людини, якою б вона не була. В своєму романі письменник показав, наскільки тяжким було життя трудового народу за часів капіталізму. В основу твору Панас Мирний взяв реальну історію Василя Гнидки, який вбив поміщика і перебував на каторзі. Цей епізод схвилював і зацікавив автора. За часів капіталізму такі випадки траплялися досить часто. Тому роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?*» має велике значення. На прикладі Чіпки автор показав, що людина не повинна втрачати людську гідність ні за яких обставин.
У творі «Захар Беркут» Іван Франко розповідає про те, як народ Руської землі захищав свою батьківщину від нападу монголо-татар. Возвеличення мужності, патріотизму, винахідливості, рішучості – ось в чому полягає основна ідея твору.
Головним героєм повісті є Захар Беркут. Він постає перед читачами справжнім народним героєм, патріотом Руської землі. Йому було за шістдесят років. Він мав сиве, довге волосся і довгу бороду. Захар був сміливим, рішучим і мудрим. У селі він лікував людей. Створивши у селі трудову громаду, люди вибрали Захара Беркута ватажком.
Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада - ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду сть і розум до йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.
Всі його турботи й болі пов'язані з долею громади - долею Руської землі. Навіть уві сні не полишає його тривога, передчуття близької небезпеки. І коли вона прийшла, Захар не розгубився, бо був готовий до неї. Велика сила волі, мужність у боротьбі зі страшним ворогом, чесність Захара Беркута виразно помітні в його вчинках, насамперед рішеннях, які він приймає. Готуючи оборону долини, Захар Беркут орієнтує громаду на те, що їх завдання не лише відбити монголів, а знищити їх, бо недобитий ворог завдасть страждань та мук іншим народам. Він гордий за сина Максима, що допомагає йому в нелегкій боротьбі. Обидва вони зуміли підняти громаду та підготуватися разом з іншими тухольцями до знищення ворогів.
Не одразу прислухались тухольці до слів свого ватажка, не за одну мить зібралися з силами. Великих прикрощів завдали вони Беркутові, серце якого кипіло проти ворога ще й від думки про втрату сина Максима. Та перемогли глибока мудрість і розсудливість громади й Беркута. Цьому сприяла також підмога, що прийшла з верховин та з-за гір, і з нею — усвідомлення власної відповідальності за долю не лише своєї громади, а й сусідів, які з надією дивилися на тухольців.
Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір - важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю».
Найвищий злет душі Захара Беркута — в його повчальних словах до громади, які виявилися пророчими. Мудрий старець переконує, що перемога прийшла до тухольців не лише завдяки зброї, вдалому використанню місцевості, а й забезпечена громадським ладом: «згодою і дружністю». То найбільша сила, яку слід пильно берегти, — повчав Захар.
Дитинство — це час мрій і безкінечних відкриттів, час, який згадується потім, немов казковий, повний вражень і щастя, радісних днів і маленьких прикрощів. Саме таким, мабуть, поставав цей час і в спогадах прекрасного українського письменника Михайла Стельмаха, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадувалася йому матінка, така добра, ласкава, невтомна трудівниця, котра навчила свого сина любити кожну травинку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки далеких дзвонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.
Уся родина, що оточує маленького Михайлика, — це добрі й мудрі трудівники: мати, батько, дід Дім’ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого прозивали Бульбою, бабуся, яку дуже любив. Саме вони вчать хлопчика бачити красу в цьому світі, докладати своїх рук до створення навколишньої краси, бути сильним і чесним.
Образ гусей-лебедів, такий наче казковий, стає основним мотивом твору, символом чистоти людей праці, символом їхньої духовної щедрості: «... Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають гуси-лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу, свою лебедину пісню». Цей образ утілює у собі й ту казковість, якої сповнене дитинство, стають ключовим у спогадах письменника про той час, що свідчить і про його душевну чистоту, про те, що на все життя зберіг він здатність мріяти і дивуватися, наче дитина.
Лебеді стають також символом відродження землі, життя, радості: «Принесли нам лебеді на крилах життя, —каже дід Дім’ян, — Тепер, внучку, геть чисто все почне оживати: скресне крига на річках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю».
Повість сповнена величезної пошани до трудівників землі, до старших, до всіх, хто творить красу й життя.
У повісті «Гуси-лебеді летять» Михайлові Стельмаху вдалося втілити відвічне ставлення нашого народу до своєї рідної землі, до праці, до людини на цій землі, відобразити дитяче бачення світу, сприйняття краси, любові й мудрості.
цитати«... От і принесли нам лебеді на крилах життя,— говорить до неба і до землі мій дідусь... У його руці весело поблимкує струг, яким він донедавна вистругав шпиці...»
«... Святий Дух з нами! І що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом’янись і спам’ятайся нарешті, бо осьдечки зараз усе полетить у піч!»
«Привів, Насте Василівно, вам свого школяра. Може, і з нього буде якийсь толк».
(Батько)
«А я таки довго шукав її. Три роки в сідлі проїздив. Тому доля й нахилилась до мене...»
(Парубок, наречений Мар’яни)
«Увесь піде в мене,— це, по нас обох уже видно,— і в хаті стало весело, а мені й за хатою світило сонце...»
(Дядько Микола)
«... Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають гуси-лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
І хороше, і дивно, і радісно мені, малому, в цім світі...
А лебеді летять, летять... над моїм дитинством... над моїм життям!»
«Принесли нам лебеді на крилах життя, — каже дід Дем’ян, — Тепер, внучку, геть чисто все почне оживати: скресне крига на річках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю».