Кость – маленький хлопчик, незаконно нарожденной хлопчик пана. Він пас панських корів і жик на кухні. Кость схожий на “забитого боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього, безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина.
Портрет Костя: Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він ні за що не кусався. Се був кумедний-таки хлопець!
Кость здається кумедним (тобто дивним) у очах оточуючих, бо ніколи не плаче, не кусається, коли його б’ють. Людям не зрозуміла така недитяча терплячість, стійкість і мужність хлопчика, яку вони сприймають як впертість, називаючи його “кам’яним виродком”.
Жили колись два брати — багатий і бідний. От бідний помер, а син його якось запитав у дядька, як краще жити — правдою чи неправдою.
Дядько сказав, що, звичайно ж, неправдою, бо на світі залишилася сама тільки кривда. Засперечалися племінник із дядьком і вирішили піти в людей попитати.
Пішли вони дорогою. Хто не зустрічався — чи заробітчанин, чи пан, чи піп — усі казали, що неправдою жити краще.
Довелося небожеві (племінникові) віддати багатому дядькові худобу, як домовлялися, й зостатися голому, босому та голодному. Вирішив хлопець повіситися з горя. Пішов до лісу, а там вовк його налякав. Заліз небіж на дерево, сидить, а тут чорти позбігалися —хваляться, хто яку капость людям зробив і як можна від тієї напасті позбавитися. Наслухався всього того хлопець та й пішов людей виручати. У місті загатив греблю деревами навхрест, як чорти казали, й отримав винагороду — сто карбованців і пару коней з коляскою та кучером, її іншому місті викопав кущ малини й забезпечив усіх водою, якої вже давно там не було. Городяни наділили його всіляким багатством. Далі парубок пішов королівську дочку лікувати. Зробив усе, як у чортів підслухав, — і королівна одужала. На радощах віддав Король дочку за того парубка. По смерті старого короля молодий і королевич став на його місці.
Якось у це королівство приїхав купець — його дядько. Племінник його одразу впізнав, а дядько — ні. Як закінчив купець торгу-пати, покликали його до королівського палацу. Тоді й признався король, що він — той самий небіж, який безвісти пропав. Сказав ще, що правдою все-таки краще жити, ніж кривдою, та й розповів свою історію.
Дядькові стало заздрісно — захотів він стати ще багатшим. Пішов до лісу на те саме місце, то чорти його там і вхопили.
Із давніх-давен уславилась земля українська піснями, які передавалися від покоління до покоління, від матері до дітей бережно, як найцінніші реліквії. Пісні розкривали духовний світ народу, його прагнення і сподівання, горе і радощі, давали сили в труді і боротьбі за визволення. "Українська народна пісня, - писав М. Стельмах, - увібравши в себе і грозовий, і барвінковий ласкавий світ, історію і побут, болючі роздуми і найніжніші почуття, воістину геніально поєднала пристрасне й емоційне слово з незбагненним чаром, з незбагненними таємницями мелосу..." Доля української пісні сумна і велична. Незважаючи на перешкоди і лихоліття, вона вистояла і продовжує чарувати красою нові покоління. Кожна пісня, мов іскра, викресана з душевних глибин, проникає в саме серце, бо, як сказав укладач збірки "Найкращі пісні України" Михайло Шевченко: "Вона має те велике, єдине, що не вмирає, що гукає, об'єднує, паморочить жагучим почуттям духовності - має дух!" Народна пісня - це насамперед історія України та невмирущість душі народної, це світ життя і боротьби, надій і сподівань, які не покидають людину і в найтяжчі часи. Минають століття, змінюються суспільні устрої, потрясають світ війни і голодомори, на зміну одним поколінням приходять інші зі своїми смаками й уподобаннями. А народна пісня залишається, даруючи свою красу та неповторність. Народна пісня зоряно, незгасно Горить в моєму серці повсякчас, Вона мене виводить на дорогу. Вона мені просвітлює віки, Де радість і печаль мого народу Врослися в древа вічного гілки.
Кость – маленький хлопчик, незаконно нарожденной хлопчик пана. Він пас панських корів і жик на кухні. Кость схожий на “забитого боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього, безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина.
Портрет Костя: Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він ні за що не кусався. Се був кумедний-таки хлопець!
Кость здається кумедним (тобто дивним) у очах оточуючих, бо ніколи не плаче, не кусається, коли його б’ють. Людям не зрозуміла така недитяча терплячість, стійкість і мужність хлопчика, яку вони сприймають як впертість, називаючи його “кам’яним виродком”.