У творі виведено чимало дійових осіб. Але найбільше мені сподобався Максим — молодший син Захара Беркута. Це сміливий і відважний юнак, справжній патріот своєї вітчизни. Коли монголо-татари напали на Руську землю, у перших рядах її захисників був Максим, хоч він і був сином ватажка тухольської громади Захара Беркута. У цім першім нерівнім бою загинуло багато воїнів-тухольців, а поранений непритомний Максим потрапляє у полон до монголів. Він тяжко переживає своє становище і радий був би краще вмерти, ніж потрапити у полон. Але так склалася доля. Боярин Тугар Вовк пропонує зберегти Максимові життя за вільний вихід монголів з котловини. Але гордий Максим відмовляється від цієї пропозиції. Він, як і його батько Захар Беркут, не може пристати на таку умову — ціною власного життя випустити з пастки ворогів. Хоч він і розуміє, що «життя в неволі нічого не варте, краще смерть», проте відданість батьківщині і народові дають йому сили винести всі муки, не заплямувати своєї честі, честі сім’ї, народу. Кохана дівчина Максима Мирослава теж пропонувала йому вибратися із монгольського табору, переодягнувшись у її одяг і показавши перстень-перепустку монгольській варті. Але Максим відкидає і цю пропозицію: врятувати своє життя, ризикуючи життям коханої, він, звичайно, не погоджується. Мужній, сміливий, гордий Максим, безперечно, не може не сподобатись. А безмежну відданість батьківщині, народові, кришталеву чесність й чистоту, які мав Максим, хотів би виховати в собі кожний з нас.
Через хворобу Всеволода вони з матір’ю не змогли виїхати з окупованої території. На все життя запам’ятав Всеволод Нестайко жахи війни і окупації. Так, одного разу, він став свідком того, як у Києві по вулиці Жадановського німці гнали євреїв, серед яких було багато дітей, на розстріл. Після школи вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Закінчив навчання на філологічному факультеті 1952 року. У 1948 році працював статистом у Київському театрі російської драми. Будучи ще студентом, працював у редакції журналу «Дніпро». Потім п’ять років був літредактором-коректором в «Барвінку», де з ним трудилася прийомна дочка Остапа Вишні. Потім була робота у видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 рік був завідувачем редакцією у видавництві «Веселка». У цей час вступає в КПРС, членом якої був 13 років. Заяву про вихід з партії написав в один день з Олесем Гончаром. В. Нестайко був знайомий з багатьма відомими радянськими письменниками, зокрема, з Валентином Бичко, Григором Тютюнником, Ліною Костенко. У 1958 році Всеволод Нестайко став членом Спілки письменників УРСР. Вів програму на Національному радіо України «Радіобайка Всеволода Нестайка» Помер 16 серпня 2014 в Києві, де він жив і працював останні роки