цитатна характеристика.
• проживав поет нещасний, тільки мав талант до віршів не позичений, а власний.
• хоч не був він теж поганий,— от собі — людина божа!
• що не був співцем поет наш, бо зовсім не вмів співати.
• і не був поет самотнім,— до його малої хати раз у раз ходила молодь пісні — слова вислухати.
• теє слово всім давало то розвагу, то пораду.
• він зо всього був догодний ні голодний, ні холодний.
• ей, я лиха не боюся 3 ним ночую, з ним і
• не турбуйтесь за мене, папе, маю я багатства стільки, що його й на тебе стане!
• та й сам я не люблю за панами
• бачиш ти — оця діброва, поле, небо, синє море, то є багатство — панство і розкішне, і просторе при всьому цьому багатстві я щасливий завжди й вільний.
• так, я вільний, маю бистрі вільні думи-чарівниці.
• все, чого душа запрагне, я створю в одну хвилину, в таємні світи надхмарні я на крилах думки лину.
• скрізь гуляю, скрізь буяю, мов той вітер дзвінкий в полі; сам я вільний і ніколи не зламав чужої волі.
бертольдо про поета:
• що за дивна сила слова! ворожбит якийсь, та й годі!
• ти своїм віршем чудовим чарував усю громаду.
• знаю я сього поета і його величну душу, і тепер йому по-царськи я подякувати мушу.
• срібла, золота насиплю я співцеві дорогому!
• розливався людський стогін всюди хвилею сумною, і в серденьку у поета озивався він
• я його талан співецький так високо поважаю, що співцем моїм придворним я зробить його бажаю.
• ви скажіте свому пану, що заплати не бажаю, бо коли я що дарую, то назад не одбираю.
• ви скажіть, що я не хочу слави з рук його приймати, бо лихую тільки славу тії руки можуть дати.
• золотих не хочу лаврів, 3 ними щастя не здобуду. як я ними увінчаюсь, то поетом вже не буду.
• не поет, хто забуває про страшні народні рани, щоб собі на вільні руки золоті надіть кайдани!
• та й темниці буду вільний,— маю думи-чарівниці, що для них нема на світі ні застави, ні границі.
• і мого прудкого слова не затримає темниця, полетить воно по світі, наче тая вільна птиця.
• за тюремний спів він мусив головою наложити.
драма від фрідріха шиллера «вільгельм телль» дійсно залишається актуальною в наші дні. я вважаю, що це трохи несподівано з теоретичної точки зору і навіть дивно. втім, для розуміння причин актуальності цієї драми необхідно проаналізувати її зміст.
у драмі зображені досить давні події, які розгорталися на території швейцарії. вільгельм телль – звичайна робоча людина, він не цікавиться нюансами державного іння та бажає лише займатися власною справою. але події таким чином, що вільгельм телль спільно з такими ж людьми, як він, змушений організовуватися для захисту своїх прав та інтересів. під час їх спроб залагодити конфлікт мирним шляхом представники влади ведуть себе принизливо по відношенню до них і показують не що інше як відверте презирство. що залишається народу, коли з ним так чинять? залишається лише бунт. це і відбулося. народ збунтувався проти владного намісника, а він у свою чергу пошкодував про свої вчинки.
незважаючи на старовину часів, зображених у драмі, цілком можна називати її актуальною і сьогодні. вся справа в тому, що часи змінюються, а людина залишається практично такою ж. сьогодні представники влади також ведуть себе більш ніж самовпевнено, в той час як вони всього лише обрані людьми та не володіють владою внаслідок своєї переваги. якщо поглянути на представників влади деяких країн сьогодні, можна з упевненістю сказати, що, незважаючи на зміну форму правління з монархії на республіку, вони продовжують вважати свою владу привілеєм. при цьому вони далеко не прагнуть здійснювати владу якісно і з користю для людей. люди це чудово бачать, але, тим не менш, досить довго терплять. вони терплять, намагаються донести до влади свої ввічливі вимоги мирним і ненасильницьким шляхом, але що їм залишається робити, якщо вона свій народ не чує? залишається тільки бунтувати. і ми нерідко бачимо, як це відбувається і в сучасних державах. представники влади, сьогодні це обрані люди, повинні розуміти, чиї інтереси вони зобов’язані представляти і яка в них функція. керувати країною – це точно така ж робота, як двірник, тесля або вихователь дитячого саду. цю роботу потрібно виконувати якісно і не починати вважати себе божественним намісником.
драма фрідріха шиллера «вільгельм телль» залишається актуальною і сьогодні. вона актуальна як для звичайних людей, так і для представників влади, які не повинні забувати свою основну функцію.
Сумна звістка надійшла із Севастополя: на 86-му році пішов з життя талановитий український письменник, член Національної спілки письменників України Дмитро Вітюк. Підступна смерть вирвала з нашої письменницької сім'ї чудову людину, натхненного співця далекого минулого і сьогочасного життя України.
Дмитро Макарович Вітюк народився 15 квітня 1917 року в подільському селі Соколівці - нині Ярмолинецького району Хмельницької області. Після закінчення семирічної школи навчався в технікумі, а потім в інституті - спочатку в Дніпропетровському хіміко-технологічному, а з третього курсу - на хіміко-технологічному факультеті Київського індустріального інституту (так тоді називався політехнічний).
У жовтні 1941 року з п'ятого курсу інституту, евакуйованого до Ташкента, Д. Вітюк добровольцем пішов на фронт, спочатку потрапивши на інженерний факультет Академії хімічного захисту, з якого після закінчення прискореного курсу в жовтні 1942 року був направлений в Крим на Чорноморський флот. У складі ЧФ брав участь у бойових діях.
По закінченні війни Д. М. Вітюк продовжував службу, працюючи в хімічних лабораторіях Чорноморського та Північного флотів, без відриву від виробництва закінчив аспірантуру при Кримському філіалі Академії наук СРСР за спеціалізацією "Неорганічна хімія".
Протягом двадцяти років працював науковцем в севастопольському Інституті біології південних морів АН України. Опублікував понад 50 наукових праць та монографію. Художньою творчістю займався давно, але першим оприлюдненим художнім твором Д. Вітюка став роман "Ледеринові теки", що побачив світ 1994 року у видавництві "Український письменник" (м. Київ). Цей роман набув широкого розголосу серед читачів, про нього схвально відгукувалась літературна критика. Саме за цей роман Д. Вітюка було прийнято в члени НСПУ. Другий роман "Кремінний томагавк" вийшов друком у "Бібліотеці часопису "Дзвін Севастополя" (2000 р.), в ньому автор порушує проблеми розвитку науки, її ролі в історії людства, розмірковує над долею людини у наш складний час.
Окрім великої прози, Д. Вітюк писав оповідання та вірші. Його перу належить широке епічне полотно у віршах - поема "Мазепа", котра друкувалася на сторінках газети "Дзвін Севастополя".
Дмитро Макарович Вітюк брав активну участь в роботі севастопольської "Просвіти", в діяльності Кримської республіканської організації НСПУ.
Пішов від нас талановитий прозаїк, чудова людина, великий трудівник, але залишились його книги та нездійсненні мрії.
Світла пам'ять про Дмитра Макаровича Вітюка назавжди залишиться у наших серцях. Хай крем'яниста севастопольська земля, яку він дуже любив, і яку захищав у дні ворожої навали, буде йому пухом!
Кримська республіканська організація Національної спілки письменників України.
Українська громадськість м. Севастополя.