Були co6i Дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі 6ІЛІ сорочки дає, а дурника вci лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у npoci сидить, у чорній сорочці, без штанів. Як дадуть, то й їсть, a нi, то він i голодує. Аж ось прийшла чутка, що так i так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя вci на обід, i хто построїть такий корабель, щоб лгтав, i приїде на тім кораблі за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:
— Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матерк
— Підемо ми, — кажуть, — до царя на
обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їx умовляє... Hi!
— Підемо, та й годі! Благоеловіть нас на
дорогу.
Cтapi, нічого робити, взяли поблагословили їx на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, пішли вони.
А дурень сидить на печі та й co6i проситься:
— Піду i я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їять!
— Hi, — каже, — не з'їять. Піду!
Cтapi з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так нi! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну йди, та щоб уже й не вертався i щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він i пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!
— Здоро діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю.
А ти куди?
— До царя на обід.
— Xi6a ти, — питає дід, — yмієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Hi, — каже, — не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш
трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці БІЛІ, що він зроду й не їв таких: сказано, як у панів!
— Ну, що ж, — каже дід, — як його, не
пивши, полуднувати? Чи немає тут у тебе в
торбі горілки?
— Де б то вона в мене взялась? Є тільки
води пляшка!
— Виймай! — каже.
Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала!
— От бач! — каже дід.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс,
та підійди до дерева, та й удар сокирою в де
рево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж
поки тебе хто не розбудить. Тоді, — каже, —
тобі корабель збудується, а ти сідай на нього
й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі
бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові — і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева . . .
2. А Катерина сиділа при дорозі, ніби та зозулька, що підкинула дітей у чужу оселю.
3. А ми ловили хрущів, ніби каченята ряску.