Характеристика Славка Беркути .
Славко Беркути хотів увійти до збірної і не порушувати присяги. У вісім років він був схожий на дошкільнятко, мав хворі ноги. Він приймав ліки, ходив на ковзанку, хоча часто відчував біль. Це заняття зміцнило його і частково загартувало характер.
Його батько випробовував літаки, в дитинстві був у німецькому концтаборі. Саме батько сказав хлопцеві про максимальне навантаження – «вимір характеру і людських сил». Він так готував хлопця до складності життєвих обставин
Вік:
,Учень 7–8 класу ,
Місце проживання:
Місто Львів ,Стосунки з батьками :
Добрі, довірливі, співчутливі,
Ставлення до друзів:
Товариський .
Улюблене заняття:
Фехтування, спелеологія
Стосунки з природою:
Захоплений природою, бачить в усьому таємниці, любить їх відкривати, цікавиться печерами
Вчинки:
Знаходить собі заняття, багато займається самореалізацією, страждає через «недовіру» однокласників
Риси характеру:
Добрий товариш, знавець природи, борець за правду, готовність долати труднощі
Ставлення автора:
Захоплення від вміння самореалізовуватися.
Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею.
Прекрасний приклад всього вищесказаного був приведений автором прекрасного твору про пригоди маленького хлопчика Льоньки під назвою «Звук Павутинки» авторства Віктора Близнеця. Хлопчик жив з батьками в невеликому селі, де, на превеликий його жаль, не було ні єдиного його однолітка. Саме з цієї причини Льонька був повинен займатися всіма справами самостійно – дитина сама шукала собі заняття і розваги. Звичайно, для людини важлива компанія, але якщо проводити час на природі, можна знайти собі справу навіть за умови перебування на самоті. Так що хлопчикові вдалося впоратися з цією проблемою – він гуляв по двору, запускав кораблики і використовував всі ті переваги і привілеї, які дає йому рідна земля і природа в цілому.
Наша українська земля в широкому розумінні цього слова дуже красива. Кожен, хто коли-небудь гав за природними явищами, а таких людей завжди була абсолютна більшість, розуміє, наскільки добре вони позначаються на людині, наскільки сильно вони допомагають їй справитися з проблемами і забути про всі можливі неприємності і негаразди. Хочеться вірити в те, що природа рідної землі буде збережена і стане по-справжньому безсмертною. З журбою можна гати за тим, як недбало люди іноді ставляться до природи, але в той же час варто помітити, що останнім часом цим проблемам стали приділяти все більше уваги.
Коли настрій поганий і у людини складається думка, що всі навколо налаштовані проти неї, що у світі просто перестало існувати добро, їй необхідно в першу чергу опинитися на природі. Там з нею станеться таке ж перетворення, як це було з маленьким Льонькою з оповідання Віктора Близнеця. На природі людина зможе перевести свою увагу на новий, який живе за своїми правилами і законами, світ, який неймовірно гарний і добрий у своїй гармонії.
Думається, що до подібних висновків можна прийти навіть без використання літератури, але якщо такі приклади дійсно потрібні, в їх якості можна використовувати розповідь Віктора Близнеця «Звук Павутинки», відповідно до змісту якої стає чітко зрозуміло, що земля наша безсмертна, добра, вічна і красива.
Відповідь:
Легендарна полтавчанка Маруся Чурай залишила помітний слід у пісенній спадщині української культури. На жаль, сьогодні на Полтавщині вже нічого не нагадує про життя і творчість великої поетеси. Немає вже знаменитої Марусиної криниці, оспіваної у піснях: "Ішов милий горонькою, Мила — під горою. Зацвів милий роженькою, Мила — калиною". Не відає ніхто і про могилу Марусі Чурай. А от пісні її, мабуть, житимуть вічно. Бо вони — голос самої України, як і сама поетеса.
Дослідники неодноразово ставили собі питання: а чи була ж вона, Маруся Чурай? Мало хто захоче повірити в те, що і сама вона, і її життя-спалах — лише прекрасна легенда. Була така велика поетеса з народу. А її пісня позначила дух української спільноти на довгі віки, а можливо — і навіки. І в цьому, мабуть, не так уже й важливо — легенда вона чи ні, якщо цій легенді стільки років, скільки століть боротьби України за свою долю у світі. А скількох людей вона живила ці віки, скільки митців черпали своє натхнення у піснях Марусі Чурай! Іван Котляревський вкладає її пісню в уста героїні "Наталки-Полтавки", а Квітка-Основ'яненко зберігає її живописний портрет. Могутні мелодії Марусині наповнюють геніальну музику Лисенка. Михайло Старицький пише на сюжет її пісні п'єсу. Життя Марусі надихає на створення про неї поем, віршів Володимира Самійленка, Любов Забашту, Івана Хоменка, Ліну Костенко...
Склалося так, що пісні Марусі Чурай упродовж віків жили своїм окремим життям, а життя їх творця неначе все вмістилося в історії її нещасливого кохання з Грицьком Бобренком. Насправді це не просто особиста драма поетеси — це драма всього суспільства, яке посилає на смерть істинний талант. У останню мить за наказом Богдана Хмельницького їй скасували смертний вирок. Та недовго вона спокутувала свій гріх — за рік Марусі не стало. Двадцятивосьмирічна дівчина пішла з життя, залишивши по собі невмирущу пам'ять у своїх піснях:
Ой у полі вітер віє,
А жито половіє,
А козак дівчину та й вірненько
любить...
Що ж зробило пісні Марусі Чурай безсмертними? Що вклала вона у свої слова, що послала майбутнім поколінням? Я не помилюся, якщо скажу, що це — героїзм, звитяга, вірність, ніжність, віра, гідність, свобода помислів, прагнення людей жити в мирі і йти до щастя чесним шляхом. Це ті цінності, які накопичувала в собі нація упродовж століть.
У піснях Марусі Чурай відображено сумні і радісні, щасливі й трагічні дороги її народу. У відомій пісні "Засвіт встали козаченьки" — не просто картина опівнічного виходу козаків у похід. На мою думку, тут широко відображено людські настрої. Переплелися у величну символіку образи матері, сина, дівчини, звичаїв і вірувань. Це епічна драма, це симфонія часу.
Пісні Марусі Чурай, пройшовши решето віків, ідуть у нові століття. Вона — наша вічна Сучасниця. Вона — невмирущий голос України.
Пояснення: