Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент, бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні джерела — ті самі книжки.
Я не можу уявити свого життя без книги.
Объяснение:
надеюсь что :)
1) я отримав нещодавно лист, в якому школярка пише про свою подругу. (2) вчителька літератури запропонувала цій подрузі написати твір про дуже великого радянського письменника. (3) і в цьому творі школярка, віддаючи належне і геніальності письменника, і його значенню в історії літератури, написала, що у нього були помилки. (4) Вчителька визнала все це недоречним і дуже її лаяла. (5) і ось подруга тієї Школярки звертається до мене з питанням: чи можна писати про помилки великих людей? (6) я їй відповів, що не тільки можна, але і потрібно писати про помилки великих людей, що велика людина не тим, що він ні в чому не помилявся. (7)ніхто не вільний від помилок у нашому житті, у нашому складному житті.
(8) що людині важливо? (9)Як прожити життя? (10) перш за все – не вчинити ніяких вчинків, які б упускали його гідність. (11) можна не дуже багато зробити в житті, але якщо ти не робиш нічого, навіть дрібного, проти своєї совісті, то вже цим самим ти приносиш колосальну користь. (12) навіть у повсякденному нашому, повсякденному житті. (13) але ж в житті можуть бути і важкі, гіркі ситуації, коли перед людиною стоїть проблема вибору – бути збезчещеним в очах оточуючих або в своїх власних. (14) впевнений, що краще бути збезчещеним перед іншими, ніж перед своєю совістю. (15) людина повинна вміти жертвувати собою. (16) звичайно, така жертва — це героїчний вчинок. (17) але на нього потрібно йти.
(18) Коли я говорю про те, що людина не повинна йти проти своєї совісті, не повинна здійснювати з нею угоду, я зовсім не маю на увазі, що людина не може або не повинен помилятися, оступатися. (19) ніхто не вільний від помилок у нашому складному житті. (20) однак людину, яка оступилася, підстерігає серйозна небезпека: він нерідко приходить у відчай. (21) йому починає здаватися, що все кругом негідники, що всі брешуть і кепсько надходять. (22) настає розчарування, а розчарування, втрата віри в людей, в порядність — це найстрашніше.
(23) так, кажуть: «Бережи честь змолоду». (24) але
Объяснение:
Мистецтво пробудження піснею в слухача спогадів про минуле і донесення цим до нього певної ідеї виникло в глибокій давнині. Згадки про історичні пісні щедро розсипані в творах римських і середньовічних авторів. Найдавніший текст історичної пісні, який дійшов до нас, – фрагмент пісні про перемогу франкського короля Хлотаря II (613–629) над саксами. Про розуміння франкською елітою значення історичних пісень свідчить указ короля франків Карла Великого про їх збирання та записування.
12–13 ст. – епоха розквіту рицарських пісень у Франції та Іспанії; тогочасні історичні пісні стали основою літературного героїчного епосу ("Пісня про Нібелунгів", "Пісня про мого Сіда", Едда тощо). Давньоруські джерела донесли до нас імена співців Митуси та Бояна. Генеза історичної української пісні тісно пов'язана з давніми плачами й голосіннями, традиціями колядування[1].
В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов'язана з конкретним історичним періодом. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Вони з'явились у XV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум. Відмінність між ними В. Антонович і М. Драгоманов бачили в тому, що історичні пісні – "загальнонародна, а не лише кобзарська форма поезії". Як й історичні думи, історична пісня є зразком епічного жанру, але вони відрізняються від дум формою – насамперед чіткою, упорядкованою, лаконічною строфою. В думах широко застосовуються речитатив з елементами імпровізації і схильність до бардівського виконання, а в історичній пісні перевага віддається мелодійності й правильним, здебільшого дво- і чотирирядковим строфам та колективному виконанню. Ще однією особливістю пісні є лаконізм, чітка музична ритміка, перевага ліричного елементу над епічним[1].
Назву «історичні пісні» вперше ввів в українську фольклористику Микола Гоголь у середині XIX століття.
Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв — готовність іти на самопожертву заради громадянського добра.