Коли наступає літо, у мене відразу піднімається настрій. Не те, щоб воно в мене було поганим навесні, узимку або восени, але той факт, що не потрібно нікуди йти, вставати в школу, готовити щодня уроки мене дуже радує
Улітку я займаюся всім тим, на що бракує часу в шкільні будні. Люблю грати у футбол, проводити час зі своїми родителями, зустрічатися з однокласниками, довго спати і є багато морозива. Ще мені подобається, що влітку росте багато фруктів і овочів. У нас є дача за містом. І влітку я проводжу там багато часу. Тато мені розповідає щось цікаве про рослини, щоб потім я сам смог вирощувати їх.
Природа влітку набирає соки й дарує нам усе, що може. Я люблю ходити по літньому лісі зі своїми товаришами або з родителями. Ми часто ходимо на річку, кілька разів ми з татом ходили на риболовлю, але я увесь час спав з вудкою, тому що рано доводилося вставати. Цього року ми їздили всією сім'єю на море. Відмінно проводили час із ранку до вечора, купалися, грали, співали пісні й загоряли. Літо - моя улюблена пора року. Дуже не хотілося б, щоб воно закінчувалося, адже тоді знову потрібно буде ходити в школу й щодня готовити уроки.
Мій улюблений літературний герой — Олесь з оповідання Григора Тютюнника «Дивак». Цей персонаж подобається мені своєю справжністю. Що я маю на увазі? Олесь не падав з неба, як Хлопчик-зірка чи інші вигадані герої фантастичних творів. Він є звичайним хлопчиком, який живе в українському селі й навчається в сільській школі. Щоправда, в реальному житті дуже мало таких людей, як Олесь. Він дуже любить і цінить красу природи. А його рідний дід Прокіп — протилежність своєму онукові. Людей, схожих на діда Прокопа, дуже багато, таких не треба навіть шукати. Оскільки дітей та дорослих, що цінують природу, як Олесь, практично немає, усі в селі його вважають диваком, у тому числі і дід Прокіп. Сам хлопчик не розуміє, чому на нього так кажуть, адже він ще малий.
Коли я читаю про Олеся, то уявляю на його місці себе. Мене теж захоплює краса природи, тому я намагаюся дбайливо до неї ставитися. Мене обурює, коли після пікніка відпочивальники залишають непогашеним багаття або не забирають з собою сміття. Я не уявляю собі, як можна рубати дерева, не кажучи вже про те, щоб стріляти в звірів чи птахів. Це жорстоко, адже їм так само боляче, як і людям.
Чому для сучасної людини любов до природи перестала бути нормою і викликає подив?! Коли дитина цілиться з рогатки в горобця, це нікого не шокує. А хлопчик, який бродить серед вкритих снігом дерев гає за дятлом, виводить пальчиком на снігу малюнки і захоплюється чарівністю зимового лісу, здається всім дивним…
Які ще риси характеру сподобалися мені в Олесеві? Напевно, впертість, уміння відстоювати свою точку зору. Це помітно, коли він сперечався з вчителькою на уроці малювання. Розповідь про цей випадок вказує на талант хлопчика в живопису і свідчить про те, що він здатний не тільки милуватися природою, а й зображувати її на папері.
Мене вразив епізод твору, де місцевий розбишака Федько Тойкало пригостив Олеся пирогом з м’ясом, а той хотів йому віддячити. Олесь навіть забув, що Федько його образив та боляче вдарив під око. Така поведінка дозволяє зробити висновок, що Олесь незлопам’ятний і вдячний. Він міг би стати щирим, вірним другом, але поки що не знайшов серед однолітків споріднену душу.
Бути таким, як Олесь, досить важко, адже він відрізняється від інших дітей і для всіх є ізгоєм. Проте, я дуже хочу бути на нього схожим. Більш за все мені подобаються в ньому такі риси характеру, як доброта, людяність, співчутливість та небайдужість. Це найголовніше, що має бути в кожній людині.
Отже, незважаючи на те, що всі на Олеся кажуть «дивак», його образ припав мені до душі, тому це мій улюблений літературний герой
Образ Чіпки «Хіба ревуть воли» У центрі роману — образ Чіпки. Його історія займає три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде до страхітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому прямо більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де не кинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — увесь би світ виполонив (себто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!» Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правди й щастя. З пекучим докором на устах: «Так оце та правда?» — дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-зарізяку, аби зупинити його сатанинство. Адже для Мотрі Господня заповідь («Не убий» — заповідь добра, любові до ближнього) вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя — то сама Україна, душа народу нашого, що однозначно відкидає кривавий шлях боротьби з несправедливістю. Автори наголошують, що, попри все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від «слизької дороги»