Доля не дала Тарасу пройти навчання на художника повністю.Він вчився уривками - в дяків, в малярів, в академії мистецтв в Петербурзі. Та не дивлячись на те - картини Шевченка на диво професійні.
Першим вчителем малярства в малого Шевченка, був дяк з села Лисянці. Але, хлопець більше працював на нього, ніж вчився. Тому через декілька днів він утік до с. Тарасівка, в надії піти в навчання до тамошнього «дьячка маляра». Проте, перевіривши руки Тараса він вирішив що хлопчина не має здібностей до малярства і відмовив в навчанні. На цьому й завершились дитячі спроби навчатися на художника. Та Тарас й далі малював як умів, мав навіть власну колекцію історичних героїв яких крав, здумкою перемалювати.
Після переїзду в Вільно, сталася прикра подія, яка все ж призвела до бажаних наслідків. 6 грудня 1829 р пан та пані поїхали на дворянське зібрання. В томі все стихло, й Тарас став малювати козака Платова, з своїх крадених скарбів. Повернувшись, пан застав Тараса за цим дійством, й наказав кучеру покарати його. Про це Шевченко згадав в своїй Автобіографії.
Але, Енгельгардт вирішив використати здібності свого козачка до малювання, й віддав його у науку до художника. (Наразі точно не відомо, хто саме навчав малюванню Шевченка в Вільно).
По переїзді в Варшаву, Шевченка віддали в науку до одного з найвидатніших варшавських малярів – Франса Лямпі. Де й (скоріше за все) провчився до 1831 року, аж поки не поїхав до Петербургу.
Тут Шевченко починає малювати власні картини – так до того періоду відносять «Погруддя жінки 1830»
Навчання Шевченка в Петербурзі
Навчання у Ширяєва
В Петербурзі, після перерви в навчанні, Шевченка віддали в науку до цехового маляра-декоратора Ширяєва, де він не тільки вчився, але й працював. За свідченням Тараса тут він навчився не тільки малярству, але й мистецтву живописця, хоча й починав з малювання підлог.
Ширяєв, За словами Шевченка – тримав постійно трьох учнів, і наймав до десяти селян в до Сам будучи людиною скупою, «неотесаною й жорсткою», учням своїм нічого не прощав, за помилки бив. Не дозволяв учням виходити з дому навіть в свята.
Та поет, зранку, коли виходив у місто на роботу, забігав до алей Літнього Саду, і зрисовував богинь та богів зі статуй.
Саме це самонавчання й стало в пригоді Тарасу – тут він познайомився з митцем Іваном Сошенком. Під час одного з сеансів рисування в Літньому саді Сошенко побачив парубка й поцікавився що той малює, й одразу відмітив що хлопець має здібності.
Він запросив Тараса приходити до нього в святкові дні, й чим міг допомагав – давав поради, технічні вказівки, згодом навіть познайомився з Ширяєвим й домовився щоб Тарас мав змогу ходити до нього й по буднім дням. Саме Сошенко підказав спробувати малювати аквареллю.
Тим часом Енгельгардт побачивши роботи свого кріпака почав давати роботу Шевченку – малювати портрети знайомих, та коханок. Також був намальований портрет самого Енгельгардта. За ці роботи нагороджував Шевченка «рублем серебра – не більше» за словами поета.
Ще з даніх-давен й по сьогодні люди собі питання: в чому полягає саенс життя? відповід на нього намагалися шукати довго але деяких із людей спіткало горе, розчарування але є і ті, які знайшли свій сенс життя. кожна людина повинна вибрати для себе дорогу, якою буде йти усе життя. сенс життя є різним у кожної людини за віком і статусом. діти собі за мету стати дорослими і показати весь свій потенціал іншим, дорослі у цей ж час намагаються невідставати від інших. оскільки від них залежить життя їх сімей, родин. людей старшого віку головним є у житті показати приклад своїм унукам, щоб ті неповторяли їх помилки на дорозі життя. багато філософів, вчених писали про сенс людського життя у своїх творах. одними із найяскрафіших прикладів є оноре де , шекспір, лермонтов, і звичайно серед них є ще поети нашої батьківщини. такі як тарас шевченко, франко. вони брали собі за мету жити вільній і незалежній україні і добилися цього, хоча вони вже непобачили того, до чого прагнули.на даний момент на україні йде війна, і доля багатьох людей може обірватися. багато хто зараз задумується над щляхом яким він піде, чи піде він захищати свою батьківщину, родину і своїх знайомих, чи буде морально й матеріально підтримувати інших. все ж таки на питання “в чому полягає сенс життя” немодливо дати точної відповіді, оскільки кожна людина це особистісь і сенс життя у неї відрізняється від інших. про те я можу сказати який мій сенс життя, він полягає в тому, щоб бути любимим для своїх рідних, коханої а подальшому і дітей, бути прикладом для них.
За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга - до міста, а третя вела в безвихідь. Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме: - Ота дорога? Та дорога нікуди не веде. - А як далеко вона пролягає? - Нікуди вона не пролягає. - То чого ж її проклали? - Ніхто її не прокладав, вона була завжди. - І ніхто ніколи по ній не ходив? - Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає. - Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були. Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим. Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не веде. Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли дідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та й подався у далекі мандри, щоб з'ясувати, куди веде таємнича дорога, покрита густим бур'яном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то б під ногами лежали самі калюжі. Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісно перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі. Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ноги болять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартіно вгледів собаку. «Де собака, там і хата,- заміркував Мартіно,- або принаймні людина». Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде Мартіно назирці. - Іду, іду,- мовив зацікавлений Мартіно. Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в залізну хвіртку. Крізь грати Мартіно побачив великий замок. Усі двері й вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а на балконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою й гукала. - Заходь, заходь, Мартіно Впертий! - Отже, я дійшов до кінця дороги,- зрадів Мартіно.- Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав. Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз сходами. Вона була препишно вбрана,- куди тій феї чи принцесі,- й привітно всміхалася: - Отже, ти не повірив на слово? Чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде? - Бо це нісенітниця. Хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше. - Авжеж, була б тільки охота мандрувати. А зараз я тобі покажу замок. Було в тому замку безліч залів, заповнених ущерть розмаїтими скарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні й де морські страховища зберігають свої багатства. Були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. І в кожному залі синьйора казала: - Бери, що тобі до вподоби. Я позичу тобі воза й коней. Самі розумієте, що Мартіно не треба було при Вертався він додому з повним візком. На передку сидів дресирований собака, що вмів правити кіньми і гавкав, коли вони дрімали або збивалися з дороги. У селі хлопця вважали мертвим, а тому зустріли з великим подивом. Собака розвантажив на майдані всі скарби, мельнув двічі хвостом на прощання і, сівши на передок, зник у хмарі куряви. Мартіно пообдаровував усіх - і друзів і ворогів - коштовними подарунками. Безліч разів він розповідав про свої пригоди і завжди, як тільки кінчалася розповідь, хтось із слухачів кидався додому по візок і коня та пускався в дорогу, що нікуди не вела. Однак іще того вечора поверталися вони один по одному похнюплені: дорога для них обривалася в лісовій гущавині, далі її заступала щільна стіна дерев і тернисті хащі. І не було видно ані хвіртки, ані замку, ані вродливої синьйори. Отож, як бачите, часом буває, що скарби дістаються лише тому, хто перший нову дорогу торує. А Мартіно Впертий був першим.
Де вчився Тарас Шевченко
Доля не дала Тарасу пройти навчання на художника повністю.Він вчився уривками - в дяків, в малярів, в академії мистецтв в Петербурзі. Та не дивлячись на те - картини Шевченка на диво професійні.
Першим вчителем малярства в малого Шевченка, був дяк з села Лисянці. Але, хлопець більше працював на нього, ніж вчився. Тому через декілька днів він утік до с. Тарасівка, в надії піти в навчання до тамошнього «дьячка маляра». Проте, перевіривши руки Тараса він вирішив що хлопчина не має здібностей до малярства і відмовив в навчанні. На цьому й завершились дитячі спроби навчатися на художника. Та Тарас й далі малював як умів, мав навіть власну колекцію історичних героїв яких крав, здумкою перемалювати.
Після переїзду в Вільно, сталася прикра подія, яка все ж призвела до бажаних наслідків. 6 грудня 1829 р пан та пані поїхали на дворянське зібрання. В томі все стихло, й Тарас став малювати козака Платова, з своїх крадених скарбів. Повернувшись, пан застав Тараса за цим дійством, й наказав кучеру покарати його. Про це Шевченко згадав в своїй Автобіографії.
Але, Енгельгардт вирішив використати здібності свого козачка до малювання, й віддав його у науку до художника. (Наразі точно не відомо, хто саме навчав малюванню Шевченка в Вільно).
По переїзді в Варшаву, Шевченка віддали в науку до одного з найвидатніших варшавських малярів – Франса Лямпі. Де й (скоріше за все) провчився до 1831 року, аж поки не поїхав до Петербургу.
Тут Шевченко починає малювати власні картини – так до того періоду відносять «Погруддя жінки 1830»
Навчання Шевченка в Петербурзі
Навчання у Ширяєва
В Петербурзі, після перерви в навчанні, Шевченка віддали в науку до цехового маляра-декоратора Ширяєва, де він не тільки вчився, але й працював. За свідченням Тараса тут він навчився не тільки малярству, але й мистецтву живописця, хоча й починав з малювання підлог.
Ширяєв, За словами Шевченка – тримав постійно трьох учнів, і наймав до десяти селян в до Сам будучи людиною скупою, «неотесаною й жорсткою», учням своїм нічого не прощав, за помилки бив. Не дозволяв учням виходити з дому навіть в свята.
Та поет, зранку, коли виходив у місто на роботу, забігав до алей Літнього Саду, і зрисовував богинь та богів зі статуй.
Саме це самонавчання й стало в пригоді Тарасу – тут він познайомився з митцем Іваном Сошенком. Під час одного з сеансів рисування в Літньому саді Сошенко побачив парубка й поцікавився що той малює, й одразу відмітив що хлопець має здібності.
Він запросив Тараса приходити до нього в святкові дні, й чим міг допомагав – давав поради, технічні вказівки, згодом навіть познайомився з Ширяєвим й домовився щоб Тарас мав змогу ходити до нього й по буднім дням. Саме Сошенко підказав спробувати малювати аквареллю.
Тим часом Енгельгардт побачивши роботи свого кріпака почав давати роботу Шевченку – малювати портрети знайомих, та коханок. Також був намальований портрет самого Енгельгардта. За ці роботи нагороджував Шевченка «рублем серебра – не більше» за словами поета.